Читати книгу - "Списоносці"

дні. Як і домовились, ротатор перетягли в квартиру Саса. Кочмарош наказав тимчасово припинити друкувати листівки. Сивоволосий слюсар суворо додержувався конспірації. Я знав, що він зустрічається з своїм керівником, але жодного разу його не пощастило вислідити. Конгрегацію Кочмарош відвідував акуратно. Нарешті, в мене з'явилась догадка, що він саме там і влаштовує свої зустрічі. Титусу я все ще нічого не казав, бо мені вигідніше було самому упоратися з цією організацією. Адже якби я одразу повідомив його про діяльність комуністичних груп, то мене б, очевидно, усунули від дальшої роботи, і вся слава дісталася б тільки Казмері та його колегам. Той факт, що організація досі не провалилась, зміцнив довір'я Кочмароша до Мітько. Старик уже вибовкав йому, що незабаром покине цю роботу, бо має інше доручення. Але з конспіративних міркувань не назвав точної дати. Перед тим, як літи з фабрики, Кочмарош пообіцяв познайомити Мітько з однією особою. В душі я плекав надію, що це буде хтось з партійної верхівки.

До цієї події я ретельно підготувався. На той час в мої плани ще не входило викриття організації: я вирішив дочекатися зустрічі Мітько і потім за допомогою своїх списоносців затримати Кочмароша, не дати йому втекти. Та збутися моїм планам не судилось. І сталося це так.

Десь наприкінці липня Мітько доповів, що в один з понеділків Сас повинен принести на фабрику листівки. Вони були виготовлені на його квартирі.

Я дав вказівку сторожі, щоб як тільки прийде Сас, його привели до мене. Цього дня о шостій ранку я вже сидів у своїй конторі.

Чекав я недовго. Два пожежники привели до мене Саса. В його очах світилися тривожні вогники. Я довго дивився на хлопця, що стояв переді мною. В руках у нього був невеличкий коричневий чемоданчик, в якому він носив на роботу їжу. Сас занепокоєно переступав з ноги на ногу.

— В чому справа, Сас? Що з вами? — спитав я, наче нічого не знаю.

Він судорожно ковтнув слину.

— Машини… машини треба завести, пане директор…

— Облиште ви ті машини. Заведуть їх і без вас. Я хочу з вами поговорити.

— Я вас слухаю, пане директор…

— Чому ви не поставите чемодана і не сядете?

По обличчю його промайнула квола усмішка.

— Дякую. Я не втомився, — відповів він полегшено і поставив чемодан біля своїх ніг.

Мені не хотілося приголомшувати хлопця одразу, ї я почав цікавитись його минулим, сім'єю. Сас відповідав докладно.

— Заходила до мене ваша сестра, — сказав я йому. — З того часу часто думаю про вас. Якось хотілось би вам допомогти.

— Дуже вам вдячний…

— Сестра вже десь працює?

— Ще ні. Ніде не приймають її, — відповів Сас понуро, втупивши очі в килим.

— Гм, це погано. А мати як себе почуває?

— Так, як звичайно почуває себе кожна непрацездатна, сліпа жінка, — відповів він. З інтонації я зрозумів, що мої питання йому не дуже до вподоби. Раз по раз на лобі в нього з'являлися зморшки.

— Важке у вас життя, — грав я далі.

— Авжеж нелегке, пане директор.

Я запалив сигарету, з насолодою затягнувся і випустив дим. Але Сасу не запропонував закурити.

— А втім, знаєте, Сас, я думав і над тим випадком з купанням. Ви, здається, маєте рацію. Адже вам справді треба десь митись. Я визнаю, що слід більше дбати про робітників, цікавитись умовами їхнього життя, їхнім відпочинком. Але, на жаль, — вів я далі, — нас, підприємців, передусім цікавить прибуток. — Слово «прибуток» я вимовив з особливим притиском і помітив, що брови Саса піднялися вгору. — Хоч продукт, — іронічно зауважив я, — насправді виробляєте ви. Так же?

Сас підозріло глипнув на мене, але нічого не відповів.

— Так, так, друже, нещадна річ — оця експлуатація. Капітал не знає милосердя. Як, на вашу думку, правду я кажу?

Сас облизав пересохлі губи і промовив хрипкуватим голосом:

— На цих справах я не розуміюся, пане директор. Працюю, та й усе. І радий, що маю змогу працювати.

— Ви не хочете краще жити, солодше їсти, відпочивати, вчитись? До речі, що ви снідали сьогодні вранці?

— Ще нічого, — відповів здивовано Сас.

— Як же так?

— Я взяв дещо з собою, — пояснив він, — бо звик снідати близько дев'ятої години.

— І що ж ви принесли з собою, дозвольте спитати? Мене цікавить, що їдять мої робітники. Прошу, покажіть, що ви снідатимете сьогодні.

— Чи це, пане директор, важливо?

— Мене це надзвичайно цікавить!

— Я не маю звички виставляти напоказ свою бідність.

— Не соромтеся. В чемодані у вас їжа чи щось інше? Ану відкрийте!

— Прошу вас, пане директор, я можу вже йти?

— Ні, ні, я не жартую! Мене справді цікавить, що там у вас. Я хочу допомогти…

— Але ж я бачу… бачу, що ви зволите насміхатися з мене!

— Облиште, друже. Не соромтесь.

Обличчя Саса пополотніло. Він підняв чемодан з підлоги і міцно затис під пахвою.

— Пане директор… я сьогодні нічого не приніс… Я сьогодні хочу звільнитися з вашої фабрики, бо, як ви знаєте, за фахом я інструментальник і вже влаштувався на роботу за професією. Словом, я прийшов попросити свою трудову книжку.

— Ви хочете залишити фабрику?

— Так, пане директор, це моя давня мрія.

— Не розумію… Чому ж ви притягли з собою чемодан, коли в ньому немає їжі?

— Та, знаєте, тут у мене робочий костюм… І… Словом, ще деякі дрібниці, які я хочу віднести додому. Прошу вас, пане директор, дозвольте йти?

— Ні! — мій голос став твердішим.

Саса вразила раптова зміна мого тону. Якусь мить він