Читати книгу - "Етюди про звичаї"

жінка вміє його розпалити!

Студент піднявся до себе в кімнату. Вотрен вийшов з дому. Через кілька хвилин пані Кутюр і Вікторина сіли у фіакр, який найняла для них Сільвія. Пуаре під руку з мадмуазель Мішоно попрямував у Ботанічний сад погуляти, користуючись із погожої години.

— Гляньте, наче одружені, — зауважила товстуха Сільвія. — Сьогодні вони вперше пішли удвох. Обоє такі сухоребрі, що тільки б черкнулися — і посипалися б іскри, як із-під кресала.

— Шкода шалі мадмуазель Мішоно, — засміялася пані Воке, — загориться, як губка.

Повернувшись о четвертій годині вечора, батько Горіо побачив при світлі двох чадних ламп Вікторину з червоними від сліз очима. Пані Воке слухала розповідь про невдалий ранішній візит. Панові Тайферу набридли домагання його дочки й старої пані, і він прийняв їх, щоб порозумітися.

— Люба моя, — казала пані Кутюр вдові Воке, — уявіть собі, він навіть не запросив Вікторину сісти, і вона весь час стояла. Мені ж він сказав без гніву, зовсім спокійно, щоб ми більше не завдавали собі клопоту ходити до нього і що панночка, — він навіть не назвав її дочкою, — шкодить сама собі, набридаючи йому (один раз на рік, от потвора!), що взяв Вікторинину мати без посагу, а тому дочка її не може ні на що претендувати; одне слово, казав такі жорстокі речі, аж бідна дівчина розплакалась. Вона впала до ніг свого батька й мужньо заявила, що без нарікань коритиметься його волі, а прийшла тільки заради матері і благає його прочитати заповіт нещасної небіжчиці. Вона витягла листа, подала йому й почала говорити найпрекрасніші, найзворушливіші слова, — не розумію, де вони в неї бралися, мабуть, сам Бог промовляв її устами; бідолашна дитина говорила так натхненно, що, слухаючи її, я плакала, як дурна. А знаєте, що робив цей нелюд? Він обрізав собі нігті, потім узяв листа, змоченого слізьми бідної пані Тайфер, і, сказавши: «Все ясно», — кинув його на камін. Він хотів підвести дочку, але Вікторина цілувала йому руки, а він їх виривав. Чи ж це не підлота? А той бовдур, його син, увійшов і навіть не привітався з сестрою.

— Які звірі! — мовив батько Горіо.

— Потім, — вела далі пані Кутюр, не звернувши уваги на вигук старого, — батько й син розпрощалися з нами, бо в них, мовляв, якісь невідкладні справи. Оце такий був наш візит. Принаймні пан Тайфер побачив свою дочку. Не знаю, як він може її зрікатися, — вони схожі, як дві краплі води.

— Один по одному сходилися пансіонери — прихожі й пожильці, — вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх — якесь безглуздя, а вся сіль — у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, — все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика. Недавній винахід — діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення «рама»; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до «Дому Воке».

— Ну, пане Пуаре, — сказав музейний службовець, — як ваше дорогоцінне здоров'ярама? — І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: — Пані, ви чогось засмучені?

— Чи не час обідати? — гукнув Орас Б'яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. — Мій шлунок опустився usque ad talones[6].

— Надворі страшенна холодрама! — сказав Вотрен. — Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!

— Вельмишановний пане Вотрен, — сказав Б'яншон, — чому ви кажете «холодрама»? Це помилка, треба «холоднорама».

— Ні, — зауважив музейний службовець, — треба казати холодрама, бо кажуть — мелодрама.

— Ха-ха!

— А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, — вигукнув Б'яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. — Гей! Всі сюди! Гей!

Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..

— Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, — прошепотів Б'яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. — Я вивчаю зараз систему френології Галля, і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.

— Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? — спитав Вотрен.

— А хто з ним не зустрічався? — відповів Б'яншон. — Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв'яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.

— Це означає, мій молодий друже, — сказав Вотрен, пригладжуючи баки, — що

Троянда прожила, як всі троянди, Один-єдиний день…

— Ага! Ось і знаменита супорама, — вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.

— Пробачте, пане, — заперечила пані Воке, — це суп з капустою.

Юнаки зареготали.

— Попався, Пуаре!

— Пуаретик попався!

— Два очка матусі Воке, — сказав Вотрен.

— Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? — спитав музейний службовець.

— Це, — відповів Б'яншон, — був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.

— Горіорама, — сказав художник, — бо нічогісінько не було видно.

— Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.

Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.

— Ну, що там? — уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її