Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

дівчину на задньому сидінні машини, її голова лежала на колінах Майкла.

— Давай, друже, жени до Мааса, — простягнув ключі Ліанові.

Коли ніжно торкнувся білявого волосся дівчини, притримуючи її на численних вибоїнах, здалося, що майже поруч почув знайомий голос, який належав його матері:

— Привіт, Майкле! Я так за тобою скучила…

… бігти проти вітру стало легко…

Невже він відчув зміст потрібних у цю мить слів?

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1

Ніж з плескатим держаком у формі Гаруди з вирізьбленою замість ока дірою акуратно лежав, запакований в поліетиленовому мішку, на столі, і Даві при бажанні міг дивитися на нього скільки заманеться. А випалений на правій стороні напис «Тіт з Ентанго» вказував, кому належить знаряддя вбивства.

Як тільки Даві доповіли, що сталося, він чи не вперше в житті сполотнів і не тямив, що робити, бо спокою (а це він знав достеменно) позбувся відтоді, як вперше на березі побачив ту дівчину. До грудей потягло холодом і серце озвалося болючим щемом — він втратив Марту, бо інакше ніщо б не вивело з рівноваги, перш ніж вислухає рапорт.

Самур, начальник охорони, добре знав вдачу свого господаря. Тому, коли зайшов до кабінету і побачив його опущені плечі, не став голосно по-військовому доповідати, тупцяв з ноги на ногу.

Легкий шовк фіранки війнув у відчинене вікно, наче й справді вона теж збиралася чкурнути услід за бентежним вранішнім вітерцем. А той, перш ніж забрати за собою білий шовк, прокрався до мозку і щедро обсипав крижинами: кохання… вкрали…

Даві обхопив голову руками і застогнав. Самур виструнчився, наляканий побаченим. Досі гадав, що його господар знає у житті тільки два кольори — білий та чорний, лише два рішення — так і ні, дві сентенції — є або немає. Це була філософія військового служаки, своєрідний дальтонізм задовольняв його амбіції і позбавляв зайвих непорозумінь. Якщо перемога, білий колір спрацьовував, і Самур, як годиться начальнику охорони, чітко, автоматичною чергою вистрілював свої рапорти. А коли траплялися неприємності або невдачі, Самур віддавав перевагу чорному кольору. Тоді доповідав притишено, наче діставав контузію і змушений прислухатися до сказаного. Але як би там не було, ніколи ще начальник охорони не доповідав, не бачивши обличчя Ель Даві. Це вже інша справа, чи фортунило розгледіти на ньому бодай щось.

А тут таке…

Так буває, докумекав нарешті Самур, коли спіткало людину велике горе, і воно, з усього видно, звалилося на господаря.

— Вийди, — прохрипів Даві.

І Самур зовсім не по-військовому подибав за двері.

Даві знову обхопив руками голову, скрипів зубами, але стогін зривався помимо волі. Такого ще ніколи з ним не було…

Смерть батька додала йому зрілості і твердості. Її сприйняв мужньо і спокійно, бо знав, що від тієї хвилини возноситься на найвищий ступінь нафтової ієрархії, завдяки якій і він, і його країна процвітає. До гіркоти втрати була підмішана домінуюча порція солодкої, цілком королівської влади.

Потім він вчився в Гарварді і здобував усе, чого прагнув, ні в чому ніколи не знаючи від коша. Гроші робили гроші, вони визначали стан в душі Даві, і ніхто ніколи не міг порушити життєвого спокою нафтового короля. Крізь пальці дивився, як за його кошт коханки розцяцьковували тіла золотом-сріблом, і лише презирливо кривив вуста. Жоден нерв не напружувався, не озивалася душа.

Тепер його єство падало ниць перед справжнім коханням. Даві покохав жінку з незнаного світу. У ній жили інші виміри, інші цінності, до яких не звик, яких не знав. Навіть гадки не мав, що жагучий секс може поступитися місцем перед спокусою бачити темнофіалкові очі Марти, відчувати її дихання, чути її сміх і раювати від одної присутності поруч незбагненної українки. Це п’янило до нестями.

Заплющує очі до появи мінливих вогнів, щоб хоч якось збагнути суть. Дарма! Як тільки розплющить — бачить Марту коло себе. Це — найхвилююче видіння, здається, він навіть вловлює аромат її парфумів, відчуває дихання.

На якусь мить примусив себе прийти до тями і покликав Самура, що нидів за дверима.

— Що нового довідалися? — і знову втупився на запакований ніж. Гострий, довгий, він пронизував смертоносним лезом думки, утверджував безпорадність перед тим, що сталося.

Зрадник Хаббід, що прислужився викрадачам Марти, поніс заслужену кару. До нього Даві байдуже. Галасу знімати не варто. Але, найголовніше, він не може офіційно претендувати на розслідування викрадення Марти. Ні! Але нехай чує Аллах, він зробить усе, щоб повернути цю жінку!

— Прибув Елтон Камінскі, — ковтнув слину Самур. — Треба передусім ідентифікувати відбитки пальців на ножі.

— Навіщо? — перепитав Даві, занурений у власні думки. Це він розпорядився викликати з Катару приватного детектива, про якого ходила чутка у колах столичної верхівки як про найкращого авторитета своєї справи. Але йому зовсім не хотілося, щоб детектив почав розслідування загибелі якогось служки. Не для цього він платитиме щедрий гонорар.

— Ще які новини?

— Мої хлопці побували на Ентанго і довідались, що у хатині, яка належить родині Тіта, мешкає… пан Ероут, котрий гостював у вас.

Самур замовк, розраховуючи почути бодай якусь реакцію на досить цінну інформацію. Однак Даві мовчав.

— … вдома його не застали, — уже не знав, як далі доповідати. — Ероут поїхав на прогулянку до лісу, так сказав хлопець по імені Сем. А от Тіт загинув. Його катер вибухнув, коли йшов на Суматру.

— Ну, а Марта, Марта де? — заскреготав зубами Даві. — Де вона?

Самур знову не зміг збагнути, як далі доповідати. Даві сидів і начальник охорони