Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

бачив, як нервово сіпаються у нього руки. Самура знову повело до висновку про велике горе, що спіткало господаря. Але, щоб Даві так сумував за жінкою? Незворушний, розбещений, всемогутній бос?

Коли, нарешті, Самур збагнув, що Даві цікавиться лише тамтою дівчиною, він почувся впевненішим і його понесло…

— Марту викрав голландець Ероут і десь заховав. Тільки де, ніхто не знає. Хіба що той Сем… Але він відмовчується і якось дурнувато поводиться. Прибацаний, чи що…

— Самуре, — вперше звернувся Даві по імені до начальника охорони. — Розшукай того Сема і привези сюди. Я сам з ним перебалакаю.

Самур виструнчився, клацнув закаблуками і подався виконувати наказ.

Відтепер знав, що надалі двома кольорами у цій справі не обійтися. Тут потрібні півтони, — дійшов логічного висновку. І це ще більше бентежило. Розв’язувати любовні трагедії ніколи не доводилося. Та й хіба бувають непокірні жінки?

Так міркував, поки потужний катер роздирав водяну поверхню, прямуючи до Ентанго за тим дивакуватим Семом.

Для солідності Самур взяв з собою ще двох охоронців і вони, при повному параді, викликали неабияке занепокоєння серед місцевого населення.

Сем справді поводився досить дивно. Намагався приховати занепокоєння, але це в нього виходило так незграбно, що під пильним поглядом Самура врешті-решт знітився і мовчки побрів до катера. Ніхто так і не допетрав, що Семові плювати на Самура з його вояками, головне — аби ніхто не довідався, що в кишені лежать отримані від Ероута гроші. Тому так сторожко поглядав з-під лоба й місив під ногами пилюку.

… Даві з нетерпінням чекав появи того, хто бодай щось знає про українку. Якби він залишив острів хоча на два дні раніше, — все вийшло б не так… Особистий літак чекає на летовищі Танджунау, у найближчому містечку Суматри, і варто було лише для формальності пред’явити паспорти — і Даві за кілька годин льоту разом з Мартою були б в Катарі.

Відчинив нижню шуфляду стола і витяг звідти два паспорти. Перший — його, другий — на ім’я Селіли. Це вже детектив Камінскі нехай подбає, щоб вклеїти туди фото Марти.

2

Бентежний крик нічного птаха хрипів зовсім поруч. Просто над головою лопотіли крила і Ероут жахнувся: невже ця ненажерлива чайка, що моргала до нього чорним скляним оком на кормі катера, зараз складе крила, стрілою шугоне вниз і дзьобом, схожим на лезо Тітового кріса, прониже його маківку? А тоді, зачерпнувши рожевий шматок мозку, вібруватиме горлом, вдоволено запихаючи його у шлунок: кві-і-і-ік…

Ероут з переляку втягнув голову в плечі і навіть затулився руками. Завмер. Може, минеться?

Масивний чорний птах-носорог, що примостився на ветхому дашку сарайчика, перестав вовтузитися. Він теж вдивлявся та вслухався у бентежну темінь джунглів. Це його жовтий кістяний наріст на верхній половині величезного дзьоба служить резонатором, од чого крик носорога наводить переляк на всіх і вся. Ще раз тріпнув довгим хвостом, послав у ніч страшний каркаючий клич і завмер.

Все ще не оговтавшись, Ероут віддавав належне власній надмірній емоційності, з якою він перейнявся клопотами чайки, що полювала за здобиччю. Отой природний інстинкт боротьби за життя витав навіть під землею, у цьому занюханому льохові.

Перед очима все ще стояло примружене око чайки і її вдоволене кві-і-і-ік після проковтнутого шматка. Сильніший вбиває слабшого і тільки так виживає. Там, на кормі, цупко тримаючи кігтями здобич, чайка і його запрошувала чинити так само.

Це ж так просто, — лупнуло чорне скельце ока, — кві-і-і-ік, і ти вдоволений. Дивись, як вібрує моя горлянка, як наводить страх чорне лезо мого дзьоба…

— Киш звідси! — осмілів Ероут, відганяючи невидимого нічного птаха. Він належить до сильних світу цього і йому нічого боятись. Хіба не зробив він з Хаббідом те ж саме, що робить щоразу ота хитромудра чайка?

… кві-і-і-ік…

Ледве жевріюче від спрацьованих батарейок ліхтаря світло трималося на скривавленому скляному клинку. Ероут тупо вп’ялився в нього. Їв, пожирав поглядом, навіть сподівався, що от-от почує кві-і-і-ік од того, що клинок розпанахує руку, добирається до сухожилля зап’ястя. Ще раз! Ще!

Тріскають сухожилля і браслет…

Ероут підніс голову догори. Горло його вібрувало, Тед сміявся. Сміх злякав нічного птаха і той, швидко залопотівши крилами, полетів геть, подалі від місця, звідки чувся нелюдський сміх.

А Ероут захлинався від сміху. Він майже тримав браслет у руці і чув, що те дівчисько промимрило, ошаліле від болю.

Вона простогнала…

Але навіть якби промукала, чи просичала, ледве відкриваючи рота, Тед усе одно почув би те, що ТАК ХОТІВ ПОЧУТИ!

… Тусуклаїнг… Бойд банк… браслет-ключ…

І якби не удар у груди, що відірвав Ероута від Марти та вибив скляний клинок, вже б тримав браслет ОБОМА руками. Лишилося ж небагато! Рука тоненька, скільки там тої роботи…

— Чорт забирай! — вилаявся крізь сміх Ероут і спересердя брязнув п’ятернею по склу. З десяток маленьких скалок, розтрощених сильною рукою, вп’ялися в долонь. Ероут заскавучав, обриваючи сміх на високій ноті. Обережно, аби притишити наростаючу хвилю болю, підніс руку до обличчя і відразу притулив до грудей, навіть нахилився, прикриваючи рану плечима.

А що, як кров живої плоті побачить чайка і повернеться?

Знову сам на себе нагримав. Він знає, що до чайки нема чого прискіпуватися, вона ж набагато менша за Ероута і слабша. В разі чого — лівою рукою скрутить їй голову з отими хитрими-прехитрими чорними гудзиками очей. Підніс до пораненої руки ліхтар і ще вгледів кілька скляних шпичок, що стирчали з червоної долоні. Витягав скалки, які залишали по собі розлізлі криваві набундючені плями. Зате біль остаточно виключив із свідомості залишки запаморочення. Сяк-так перев’язавши долоню