Читати книгу - "Ліки від страху"

всередині журналу я звернув увагу на дату: 16 березня — неділя.

Повернувся на сторінку назад: 15 березня — субота. Перегорнув ще кілька сторінок назад: 8 березня — в суботу немає записів, а 9-го — у неділю: «Поставлено реакцію Хільгетаг. Необхідно виділити радикальну групу…»

У журналі не було записів також від 1 травня і 1 січня. В решту днів Лижин працював протягом трьох з половиною років.

Запис від 16 травня — звичний круглий лижинський скоропис — обведений червоним фломастером, на полях намальовано гілочки, перехрещені прапори, штриховий профіль Лижина — дуже схожий, він п'є з емблеми медицини — чаші, обвитої гадюкою, а чиєюсь іншою рукою зроблено напис:

«Ура! Гіп-гіп! Ура!» На цій сторінці детально описано контрольне дослідження синтезованої речовини з короткимвисновком: «Повторнедослідження продуктунаядерно-молекулярному резонаторі підтверджує одержання в кількості1,34 грама «5–6 ДМАПД-10-17-ДГКБ-ЦГП гідрохлорату» названого хіміками умовно метапроптизолом. В. Лижин».

Потім, судячи з журнальних записів, уся робота стала циклічно повторюватись — Лижин, очевидно, назбирував продукт.

— Скільки всього ви одержали метапроптизолу? — спитав я Александрову.

Вона ніби прокинулася від сну чи від глибокої задуми й розгублено сказала:

— Не знаю…

— Тобто як не знаєте? — здивувався я. — Це має бути записано у вас десь…

— Я не вела облік, — невпевнено сказала Александрова.

— Можливо, ви не вели, але Лижин акуратно все записував — тут у нього до сотих часток грама записано вихід після кожної реакції. Отож давайте разом шукати…

— Гаразд. — Александрова відкрила чорну лаковану сумочку, дістала звідти щось і підійшла до умивальника, над яким у стінку було змазано квадрат потемнілого дзеркала. Дивлячись на своє тьмяне відображення, вона швидко провела пуховкою по обличчю — під очима, по випнутих, красиво вигнутих вилицях, ледь-ледь гострому підборіддю, намочила ріжок рушника, стерла з лоба чорний рубчик і лоб попудрила, повернулась до мене й сказала: — Давайте разом шукати.

І недавніх сліз на її обличчі сліду не стало. І мені це було незрозуміло: адже щойно вона плакала скупо й гірко — так накипають сльози від якоїсь справжньої скорботи, чи від живого болю, чи від гострого співчуття…

Потрібну нам довідку ми знайшли в кінці журналу — там по днях було накреслено таблицю, в яку заносив Лижин дані про кількість. одержаного препарату. Останній запис Лижин зробив три дні тому і підбив підсумки: 64,2 гр. Я не сумнівався в тому, що Лижин одержав більше метапроптизолу, ніж виявилось у колбочці, залишеній мною для випробування Халецькому. Адже мала ж бути ще якась невідома кількість препарату, яким бандити отруїли Позднякова.

Але ж не втричі більше!

— Як витрачався метапронтизол? — спитав я Александрову спокійно, навіть байдуже, наче нічого не сталось.

— Не знаю, — швидко сказала Александрова. — Я до цього ніякого відношення не мала.

Мені її реакція видалася надміру нервозною — адже вона тут лише лаборант і швидше всього справді не має до цього відношення. Та мене трохи здивувало її збудження. Я сказав якомога спокійніше:

— Постарайтеся пригадати: можливо, ви ненароком чули, яким чином збирався Лижин використати свій препарат?

— Я до його розмов не прислухаюсь. А весь одержаний продукт Володимир Костянтинович тримав у сейфі.

— Скільки є ключів до цього сейфа? — кивнув я на залізний ящик у кутку.

— Один. — Вона подумала і додала: — Я бачила лише один — він був у Лижина. І взагалі, чому ви про це питаєте мене?

— Тому що в слоїку, який мені віддав Лижин, втроє менше препарату, ніж він виготовив. Мене цікавить, куди ділася решта.

— Ну, по-перше, частину готового продукту він розбив на складові — його цікавила зворотна динаміка. А по-друге, я пригадую, що він давав частину продукту головному лікарю…

— Головному лікарю? Навіщо?

— А як же вони будуть біохімічні досліди ставити? Там хоч і мізерні кількості, але ж в експерименті зайнято багато тварин…

Дуже мені хотілося спитати її, як вона ставиться до Лижина, але в цій ситуації запитання прозвучало б зовсім недоречно. І я не спитав її. А може, мені заважало те, що тепер, коли вона заспокоїлася трохи, обличчя її втратило енергійну рухливість, і знову виникло гостре відчуття, майже впевненість — десь я бачив її раніше.

… Слава й заздрість випередили мене на шляху до Страсбурга. Ці дочки-близнюки людської марноти, ненависні одна одній і нерозлучні в своїй єдності, зробили мене своїм вічним обранцем, і обітниця їхня, мені здається, буде непорушною протягом віків.

Я пригадую про це, коли в муніципальній раді Страсбурга, заплативши податок за право громадянства великого міста, звертаюся з проханням записати мене в славну медичну корпорацію.

Писар-секретар запопадливо кланяється, усмішка його виливає мед і ладан:

— Мешканці славного Страсбурга багато чули про успіхи ваші. Проте я не можу виконати вашого прохання.

— Чому? — дивуюсь я.

— У вас немає постанови Колегії медичної корпорації.

— Вона негайно надійде, — не сумніваюсь я. — Я доктор медицини, маю диплом Феррарського університету, який засвідчує мої знання, а про мою репутацію серед хворих ви зволили зауважити самі…

Секретар із сумнівом хитає головою:

— Ваша репутація висока, проте оформити вступ до корпорації я не можу, оскільки колегія постановила проекзаменувати вас у консиліумі наших найкращих і найповажаніших учителів.

Від такої образи перехоплює горло:

— Проекзаменувати? Ви сказали — проекзаменувати?..

Писар киває, обличчя його байдуже, і лише по-зміїному вигнуті кутики його губів свідчать про зловтішне задоволення, таємну радість карлика — свідка двобою силачів і шибайголів.

— Але чого раптом? їхнє вчене звання не вище, ніж моє, їхні знання не глибші за мої, вони не можуть похвалитися великим досвідом, і слава моя не менша від