Читати книгу - "Ліки від страху"

їхньої…

Секретар хитає головою співчутливо й невблаганно:

— Без дозволу Колегії медичної корпорації ви не можете бути зареєстровані лікарем. Якщо ж проявите самовілля, вашу практику буде оголошено знахарством, а вас самого вишлють з міста. Вам належить пройти екзамен і одержати дозвіл.

У гніві жбурляю капелюха об підлогу й кричу:

— Гаразд, нехай ці пройдисвіти призначають екзамен! Ми з ними розберемось. Коли я можу з'явитися для складання екзаменів?

— Цього ніхто не знає, — зітхає секретар. — Екзамен відбудеться тоді, коли вельмиповажні члени колегії зводять призначити день вашого іспиту. Вас повідомлять листовно.

— Але я не можу чекати їхньої згоди! Я не багач, мені моя майстерність не дала капіталу, і я не збираюсь чекати їхнього волевиявлення, терпляче вмираючи з голоду.

— Вам немає ніякої потреби вмирати з голоду в нашому прекрасному й багатому Страсбурзі. Адже ви можете поки що вступити в цех «Ліхтаря», добуваючи достатньо прожитку й цілком пристойне утримання для себе й вашого учня…

— Аз кого складається цех «Ліхтаря»?

— О, це виключно шанована корпорація! — закочує очі секретар. — До неї входять хлібні торговці, мірошники, крохмальники — люди пристойні й заможні. До неї ж належать цирульники, банщики, мандрівні грижосіки й костоправи без дипломів.

Від образи, прикрості й злості я прикусив губу: це свідоме паплюження, підпертий плювок у мене.

— Ви будете займатися малою хірургією, — лагідно запевняє секретар, — поки колегія не визначить вашої придатності до лікування… Адже хтось же повинен лікувати травми, робити кровопускання, ставити п'явки? Хоча оплачується це ремесло мізерно, цирульником чи хірургом може бути кожен…

— А оце вже брехня! Добрим хірургом не можна бути, не бувши добрим лікарем, — хірург з лікаря народжується. А якщо лікар не зможе бути хірургом, то виставить він себе перед світом бовдуром. Розцяцькованою мавпою! — Я вкрай роздратований.

… Йдемо ми з дому поночі — нас запрошують до безлічі бідняцьких жител, тому що по місту широко розійшовся поговір про лікаря, який не призначає ціни за своє мистецтво, він бере таку платню, яку може дати пацієнт, а якщо в домі немає нічого, то лікує безкоштовно.

Я входжу з учнем до злиденних осель, пригнічених горем і нуждою, — здоровий, веселий, самовпевнений, — і піднімаються вище закіптюжені склепіння, розповзається по кутках убогість, ховається, відступає безнадія, бо ж усім виглядом своїм, словами своїми і вмілим лікуванням намагаюся повернути в ці оселі єдине й найбільше багатство бідняка — його здоров'я.

Я ріжу живу плоть, і рука моя гранітно непохитна:

— Не вір, Азрієлю, в комплекси людські: цей чоловік хворий наривами тому, що організм його ослаблено недоїданням і брудною роботою…

Я роблю проколи і випускаю з живота рідину.

— Чоловік цей, Азрієлю, і сім'я його розорена пройдисвітами-лікарями, які запевняли, що треба вимивати погані солі водою. У нього водянка від пухлини в печінці…

Я даю розтирання і порошки, призначаю сірчані купелі:

— Суглоби цього бідолахи покручено не порушенням соків, а тим, що він півжиття провів по груди у воді, корчуючи ліс у болотах…

Я прописую настої польових трав і питво з меду та яєчного жовтка:

— Друже Азрієль, цьому страждальцю нам не допомогти: його легені висушені плавильними печами.

Я відрізаю розчавлені пальці, зшиваю рвані рани, ставлю лубки, лікую від лихоманки опіумом, від кривавої бігунки — цикутою в молоці і беладонною, прописую коріння мандрагори, липовий цвіт, березові бруньки, настойку евкаліпта, краплі з коріння валеріани…

— Дивись, Азрієлю, слухай, запам'ятовуй, переймайся людським болем і людським знанням. Ти молодий, в тебе ще багато чого попереду. Сій на добрій землі, сій на піску, сій на камінні, сій у дорозі, сій у радості і в тернах!..

Розділ 12
РОЗУМ МІЙ І ДОСВІД ТА СЕРЦЕ У СКОРБОТІ ПРО СТРАЖДЕННИХ У СВІТІ ЦЬОМУ

— Прошу не тішитись надією, метапроптизол — не панацея, — сказав головний лікар Хлєбников.

— Ви не вірите в його величезні можливості?

— Вірю. Проте за сто років тільки пеніцилін, стрептоміцин і, мабуть, строфантин дістали світове визнання як великі ліки. Чи займе метапроптизол місце в ряду з ними, поки що неясно. Але ж не в цьому річ…

— А в чому?

— У тому, що й зараз видно: метапроптизол не загубиться в сотнях нових препаратів, які щороку з'являються.

Хлєбников невисокий на зріст, гладкий, червоний і невловимо рухливий, наче кульова блискавка. Ми йдемо з ним по коридору в експериментальний корпус, і на кожний мій крок він ступає два; випереджає, повертається до мене обличчям і, випаливши чергову фразу, знову рушає вперед.

— Чому ж стільки хвилювань довкола цього транквілізатора? — спитав я.

Хлєбников зробив ривок уперед і зупинився переді мною так рвучко, що я мало не налетів на нього.

— Ви вважаєте, що просто дуже хороші, не геніальні ліки — це мало? Скільки, по-вашому, хіміки створюють за рік справжніх, хороших ліків — тих, що лишаються? У всьому світі?

— Звідки мені знати? — розвів я рунами.

— Отож то, звідки вам усім, відвідувачам аптек, знати, якою ціною і скільки створюється ліків, які приносять вам зцілення? А я знаю: число їх ніколи ще не перевищило десяти… — І швидко побіг уперед по коридору й звідти, спереду, прокричав мені, нібито я лишився біля входу: — Так-так, і якщо метапроптизол увійде в їхнє число, то сотні тисяч, мільйони людей низько, до землі, вклоняться невідомому їм Володимирові Лижину.

Хлєбников натиснув ґудзик дзвінка біля зачинених дверей, і я мимоволі зверну» увагу на те, що на них не було ручки — тільки замкова шпарина, трикутний проріз, як у вагонних переходах.

— Хто там? —