Читати книгу - "Чотири шаблі"

у гурті. Старший скидає мундир і тримає його на колінах. Говорить: «Ти нам розповів, що билися свої із своїми. За що?» Сурмач оглянув чотирьох своїх спільників поглядом переможця, мовляв, «що я вам казав?», і одповів: «Одні були за революцію, а другі — за царя». — «Тепер дивись уважно», — перебив його старший. Він дістав з кишені ножа і помалу споров собі погони. За погонами — пішла кокарда. Все акуратно поклав на землю. «Принеси, Оверку, зарізаного». Оверко пішов до кімнати, виніс пошматованого ножем царя, поклав на купу. «Ти думав, що будеш володіти моїм островом?» — сказав старший. Оверко приніс прапор і поклав його на землю. Старший дістав револьвера з кишені і поклав собі на коліна, на мундир. «Ти мій арештант, хлопче», — сказав до сурмача. Сурмач зніяковів і розгублено подивився на бородачів, але ті не протестували. «Ми за революцію, а тебе ми не знаємо!» — закінчив старший. Велика довга пауза. Ніхто не знає, що має трапитись далі. Дівчина злякано дивиться на батька. «Споріть із плечей погони», — наказує старший. І знов пауза, коли люди борються із своєю приголомшеністю. «Розповідай, хлопче, далі», — каже сурмачеві старший. Сурмач, ще не розібравшися у всіх своїх думках і здогадках, поволі продовжує почату розповідь.

Учуднений план оповідання. Сурмач блукає лісом. Сходить по якихось схилах. Іде обережно, як мисливець, котрий боїться пополохати звіра. Дерева меншають, ідуть кущі і, нарешті, внизу видко, як виблискує море. Біля берега стоїть парусник на якорі. На березі — шлюпка і матрос біля неї. Палуба парусника гола: паруси змотано, і людей не видко. Сурмач підходить до матроса. «Де у вас тут лазарет?» — питає сурмач серйозно. Матрос ніяково дивиться. «Виклич сюди головного лікаря», — продовжує сурмач. Матрос одступає до шлюпки. «Може, хоч шматок хліба є? — нарешті питає сурмач матроса і простягає йому руку. — Здоров, братішка!» Матрос здоровкається з сурмачем і зацікавлено його оглядає. Потім запрошує до шлюпки. Сурмач сідає до весел і гребе в напрямку до парусника. «Кого чекаєте?» — питає сурмач, схиляючись і розгинаючись. «Якогось вантажу, а якого, і сам не знаю. Певно, контрабанда», — поволі говорить матрос. «А куди йтимете далі?» — питає сурмач. «Уздовж берега день путі», — інформує матрос і раптом починає пильно дивитися на сурмача, що дужче став налягати на весла. Очі сурмача звернені на берег — там з-за дерев вийшов на берег загін — до 30-ти чоловіка. Човен причалив до парусника, матрос і сурмач вискочили на палубу. Палуба порожня, матрос штовхнув сурмача до люка, а сам почав махати шапкою на берег, відповідаючи на позивні сигнали з берега. Забіг до каютки, вибіг звідти з якимось шматтям, підбіг до люка в трюм і шпурнув шмаття туди. «Передягнись там і кажи, що ти матрос!» — крикнув матрос досередини. Сурмач сам у трюмі. Зверху крізь люк падає косе світло. Різні покидьки, бочки, дошки і все інше, що може бути в порожньому трюмі. Заховатися абсолютно немає де. Сурмач знімає з себе сурму і ховає її десь у кутку разом із картузом. Передягається в матроську одежу. Повз люк починають ходити постаті. По палубі чути їхні кроки, сурмач прислухається: рот чийсь, що говорить. «Поставити паруси! Людей — до трюму!» Сурмач, почувши такого наказа, вже не вагається, спокійно підходить до драбинки і лізе нею нагору. Потрапляє одразу до гурту солдатів і офіцерів, що вештаються палубою. Біля керма стоїть знайомий матрос, поруч нього хазяїн, котрий слідкує за тим, як починають ставити паруси. Матрос каже таємничо до хазяїна: «Хазяїне, обережно! Отой обшарпаний — мабуть, самий головний з усіх. Його знає тільки начальник, а солдати — ні. Наказав, щоб він був нашим матросом!» Хазяїн насупився і подивився на сурмача, що саме спокійно проходив палубою і простував до корми. Солдати мимоволі уступали йому з дороги, а офіцер ніби підкреслено одвернув голову, не дивлячися на сурмача. Це сталося випадково, але на хазяїна справило враження. Свій останній сумнів він виклав матросові: «На ньому наче твоя сорочка, Іване?» — «Тихше, бо почує!» — прошепотів Іван, і в цю хвилину наблизився сурмач. «Добридень, хазяїне, — привітався він, — може, у вас знайдеться робота?» Хазяїн підморгнув сурмачеві і зробив вигляд, що все розуміє. «Ставайте ось до Йвана — тут важко одному біля керма». Така робота — фікція, і сурмач це зрозумів як незрозумілу свою перемогу. Хазяїн одійшов, а Йван став інформувати сурмача, як йому триматися.

Сурмач оповідає на подвір'ї фортеці. Вже спустився вечір. Ледве можна розпізнавати обличчя слухачів. Старший говорить: «На сьогодні досить, докінчиш узавтра. Оверко з Петром, — запріть його до льоху і дайте їсти». Оверко і Петро виконують наказа — ведуть сурмача геть. Потроху розходяться всі, крім дівчинки й старшого. Вечір. Старший поволі устає з місця і йде до кімнати. Дівчинка сидить, перебирає руками купу погон, прапор, кокарди, порізаного портрета. Потім забирає все, складає в прапор і несе слідом за батьком. Заходить до кімнати. Старший сидить на лаві, похнюпився. Горить і гойдається світло каганця. Дівчинка кладе на підлогу те, що вона принесла знадвору, і сідає поруч батька на лаві. Тулиться до нього. «Життя скінчилося, — каже старший, — треба його починати знову». — «Ти мене любиш, тату?» — питає дівчина. «Важко зійти з рейок, а коли зійшов, то котишся до краю», — відповідає старший. Заходить Оверко і віддає старшому ключа від льоху. Старший бере і тримає його в руках. Оверко виходить. «У тебе не болить голова?» — питає старший. «У тебе холодні руки, тату», — каже дівчина. Старший довго мовчить, не рухаючись. «Піди, дитино, благай його, — нарешті каже він, — проси його всім на світі, моли його — хай утече від нас, бо він омана і мара!» Дівчина скочила на ноги, зрадівши, але не цілком зрозумівши, до кого їй треба йти. Старший простягнув їй ключа. «Він приніс нам дух неспокою», — сказав старший. Дівчинка вибігла. Старший знову похилився, він шепоче: «Хто знає себе до краю?»

Дівчинка підбігає до дверей льоху. Шарпає рукою за замок. На її здивування — він запертий, але клямка висить вільно. Дівчинка шарпає за клямку рукою і заходить до льоху. Горить каганець. На порожній бочці стоїть нехитра вечеря. Сурмач сидить і вечеряє. Дівчина простягає ключа. «Тікай, хлопче, поки ніч!» — кричить вона. Сурмач спокійно повертає до неї голову. «Мене ніхто тут і не тримає», — каже він. Дівчина мовчки на нього дивиться. «Я