Читати книгу - "Четверо в яхті"

Косарі підвелися. Сонце пекло дедалі дужче. Всі поскидали сорочки, штани, лишилися тільки в трусах. Босими ногами обережно ходили по колючій стерні. Хлопці косили по чверть години.

Але й за цей час вони стомлювались, тупий, глибокий біль проймав усе тіло.

Незабаром трава трохи підсохла. Войтек наказав узяти граблі. Йдучи понад рядами скошеної трави, зверху сивої, а внизу яскраво-зеленої, соковитої, мокрої, хлопці перевертали її.

— Обережно, — попередив Мацєй. — Тут гадюки бувають, мідянки.

— Мідянка не отруйна, — вставив Андрійко.

— Якраз! — Мацєй махнув рукою. — В Івішках торік дитину вкусила. Померла дитина!

— Може, то справжня змія?

— Де там! Справжня — сіра, а ця мідного кольору.

— Не може бути! Мідянки нешкідливі. В кожній книжці прочитаєте.

— То, може, десь в іншому місці. А тут, мабуть, земля вже така погана, що й мідянка стає отруйною.

Розмову перебив крик Куцика.

— Укусила, укусила!

Він схопився за ліву ногу і на одній нозі поскакав з луки.

— Мідянка? — скрикнув Мацєй.

— Біс її знає! — заверещав Куцик. — Болить! Скоріше, робіть щось.

Всі кинулися до нього.

— До лікаря!

— До лікарні!

— Далеко! — кричав Мацєй. — Може, по-нашому, випалити ранку?

— Чим?

— Розпалимо вогонь і ножиком або жаринкою.

— Ні, — скрикнув Едик. Раптова блідість вкрила його обличчя..

Їх заспокоїв Войтек, який спочатку оглянув місце, де це трапилось, а потім підійшов до жертви.

— Покажи ногу!

— Ось тут, о! — стогнав Куцик. — Навіть пухне!

— Дурний ти! Де слід зубів? Де ранка?

— Ось тут! — Куцик показав на мікроскопічну чорну крапку.

— Зрозуміло. Це джміль, а не змія.

Замість вдячності за порятунок від випалення ранки Куцик дуже образився. Войтек уже не звертав на нього уваги. Він вернувся на луку і став навколішки, відгортаючи скошену траву.

— Ідіть-но сюди, щось побачите.

Хлопці побігли. Навіть Андрійко не витримав. Невелика купка сухого жовто-зеленого моху гнівно і неспокійно дзижчала. Войтек швидко відгорнув мох. Вони побачили дивовижну будівлю, що складалася з десятків кулястих чаринок; одні з них були закриті, інші — ніби зрізані, наповнені якоюсь прозорою безбарвною рідиною. Товсті, волохаті, чорні, з двома оранжовими смугами джмелі неспокійно повзали по своїй оселі, намагаючись дзижчанням відігнати невідому загрозу. Вони були незграбні, схожі на плюшових ведмедиків.

— Не вбивай! — крикнув мимоволі Андрійко, коли Войтек стеблом кінського щавлю махнув над гніздом.

— А навіщо їх убивати? Вони хороші!

Войтек склав долоні, обережно наблизив їх до самого бундючного джмеля і замкнув його в цій нехитрій пастці.

— Якщо не придавиш, то він не вкусить.

Джміль неспокійно гудів. Войтек розтулив руки, і він відлетів убік. Войтек узяв довгу соломинку, встромив її в чаринку, повну рідини, і потягнув.

— Спробуйте! — сказав він. — Це мед.

Хлопці по черзі покуштували. Останнім, звичайно, Андрійко. Джмелиний мед не мав такого запаху, як бджолиний, але був дуже солодкий.

— Джмелі дуже корисні, — ні до кого не звертаючись, сказав Андрійко, немовби вивчаючи, як поставляться хлопці. — Вони запліднюють рослини. Наприклад, конюшину. Класичний приклад Дарвіна: в одній місцевості знищили котів. І тоді припинилися врожаї конюшини, бо розмножилися польові миші і винищили гнізда джмелів.

Андрійко почекав на реакцію. Хлопці мовчали. Ні, всши ще не простили йому.

Опівдні Мацєй наказав припинити роботу і повертатись додому.

— Прийдемо надвечір і складемо в копиці.

Вони домовились зібратися о шостій і рушили на пристань. Побачивши воду після багатьох годин спеки, хлопці дуже зраділи. Здісь навіть щось вигукнув, підстрибнув і побіг, але одразу ж зупинився:

— Що за чорт, я наче постарів років на двадцять. Повернутись важко.

Хлопці відчули страшенну втому. Нарешті, вони допленталися до озера, поскладали одяг. Вода здалася холодною, дно було мулисте, повне слизького каміння і гострих, як ножі, порожніх мушлів.

— З яхти буде краще! — гукнув Здісь. — Там одразу по саму шию!

Вони пішли втрьох. Андрійко лишився біля берега: він не вмів плавати. Хлопці стрибали з «Аталанти». Великі фонтани золотистої від сонця води били з-під їх загорілих тіл.

Андрійко виліз із мулистої води і теж побіг на «Аталанту». Товариші попливли вперед по каналу, між очеретом. У воді їх тіла нагадували зелено-золотий виноград: вода була чиста-чиста, насичена сонцем, а дно — вкрите темно-зеленими, пухнастими водоростями.

Сонце жахливо пекло. Доки хлопці повернулися, Андрійко встиг висохнути і зігрітися. Тиша. Тільки сухо тріпотять крилами бабки та дзижчать в очереті оси.

Хлопці допливли і, пирхаючи, почали залазити в яхту.

— Так, друзі, — прокоментував Куцик. — Ми добре попрацювали, і відпочинок здається солодким.

— Дякую за таку роботу, — обурився Здісь. — І після купання все тіло в мене болить.

Навіть не глянувши на Андрійка, вони почали одягатися.

Цей чудовий, жаркий, липневий день залишився б в душі Андрійка спогадом про цільну прозору янтарну глибу, якби не вередування хлопців.

Вони повертались з сінокосу вчотирьох: Мацєй пішов раніше, бо Войтек пообіцяв йому доглянути за косовицею. Був ранній липневий вечір. Сонце ще не зайшло: заплуталося у високих деревах над Івішками. Перші хвилі вологої прохолоди потяглися понад лукою, і коли вони доходили до тіла, хлопці відчували полегшення, немовби стрибали у воду. Вони йшли стежкою, що бігла вздовж безмежних заростей очерету, паралельно до берега озера, і вже майже підходили до Гожиялок, коли в очереті заблищало щось червоне. Хтось вигукнув:

— Гроші або життя!

Двоє парубків вискочило з хащі, цілячись у хлопців чорними кружальцями дул. Досить було кількох секунд, щоб упізнати піратів з Момайн. Ті були захоплені своєю витівкою і особливо цими кількома