Читати книгу - "Небезпечнi мандри"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, я не тямлю на рушницях.
— Вийняти шорні каміншики — бути легше. Хай він вийти сюди!
— Хвилинку! — сказав Кучма й шаснув у канаву. Ліщина вже прокинувся і розмовляв із П’ятим. Коли Кучма сказав йому, що біля канави на нього чекає Кегаар, Ліщина зібрав усі свої сили й вибрався на відкрите місце.
— Клята рушниця! — сказав Кегаар. — Заганяє маленькі каміншики, шоб ранити тебе. Я подивитися, гаразд?
— Прошу, подивись! — відповів Ліщина. — 3 ногою у мене досі дуже погано.
І ліг на траву, а Кегаарова голова швидко завертілася над ним. Можна було подумати, що він шукає в брунатному хутрі Ліщини равликів. А це він так пильно вивчав порваний дробом бік.
— Тут нема каміншиків, — нарешті мовив він. — Вони увійти і вийти, не застрягати. А зараз я дивлюсь твою ногу. Може боліти, але недовго.
З’ясувалось, що в м’язі стегна застрягли дві дробини. Кегаар вчув їхній запах і висмикнув їх так легко, як витягував жучків із щілини. Ліщина не встиг навіть сіпнутись, як пара дробинок уже лежала на землі, й Кучма нахилився їх понюхати.
— Зараз трохи текти кров! — сказав Кегаар. — Полежати, пошекати день-два. А тоді добре, як було раніше. А ваші кролі все ждати, ждати пана Лішшину. Лешу, кажу їм: він прийти!
Ліщина й Кучма не встигли мовити й слова, як він уже й полетів.
Вийшло так, що Ліщині довелося пробути три дні під пагорбом. Спека не спадала, і він майже весь час лежав під гіллям бузини, дрімаючи на поверхні, мов який самітний глессіль, і відчуваючи, як до нього помалу вертаються сили. П’ятий не відходив від нього ні на крок. Він зализував другові рани, стежив за його одужанням.
Одного вечора Падуб спустився в долину й розповів Ліщині про свою втечу з Ефрафи. А наступного вечора Падуб прийшов з Ожиною. Як тільки вони взялися за пашу, Ліщина вернувся до вчорашньої розмови.
— Отже, Падубе, ми ніскільки не наблизились до вирішення нашого основного завдання, — невесело мовив він. — Ми творили чудеса, а не здобули нічого. І мій наскок на ферму виявився дурним жартом, який мені особисто дорого обійшовся. А справжню нору ще треба рити!
— Ну, хоч ти й жартував, зате добув двох кролиць! — зауважив Падуб. — Адже, крім цих двох, ми не маємо жодної.
— А буде з них пуття?
Ідеї, що стали такими природними для стількох представників чоловічої статі серед людей, — ідеї захисту жінок, вірності їм, романтичної любові тощо, — кролям, звісно, незнайомі, хоча виняткова прихильність у кролів буває набагато частіше, ніж це уявляється людям. Однак вони не романтики, тож було цілком природно, що Ліщина й Падуб дивилися на двох кролиць із В’язового Гаю як на племінний матеріал для колонії. Саме заради цього вони важили своїми життями.
— Поки що важко судити, — відповів Падуб. — Вони щосили стараються пристосуватись до наших умов, особливо Конюшина. Вона, здається, тямуща. Але ж до чого вони безпомічні! Таких я в житті не бачив. Вони можуть не витримати негоди. Хтозна, чи переживуть вони зиму…
— Може, як трохи пощастить, вони обидві приведуть по виводку до зими, — сказав Ліщина. — Знаю, пора парування минула, але ж у нас ще з травня все пішло догори дригом, то що вже тут казати!.. Чи хтось уже попарувався з ними?
— Ні, вони ще не готові паруватись. Але я вже бачу, що будуть за них гарні герці!
— То не така велика біда. От що я вам скажу: ми не можемо обійтися цими двома кролицями!
— А що ж ми можемо вдіяти?
— Я знаю, що саме нам треба зробити, лише не знаю як, — заявив Ліщина. — Нам треба знов іти в Ефрафу по кролиці!
— З таким самим успіхом ти міг би добути їх з Іще, Ліщино-ра! Либонь, я не зумів досить правдиво й переконливо змалювати тобі Ефрафу!
— Ні, ти гарно змалював її! Мені самому стає моторошно, як я здумаю про ту Ефрафу, але ми таки добудемо там кролиць.
— Це неможливо!
— Це неможливо — якщо просити чи битись. Отже, лишається тільки здобувати кролиць хитрощами.
— Повір мені, ніякими хитрощами ти їх не перехитруєш. Їх дуже багато, куди більше, ніж нас. У них усе до дрібниць продумано. І я не збрешу, коли скажу: з них більшість краще за нас уміє битись, бігати і йти по сліду!
— Наша хитра витівка, — повернувся Ліщина до Ожини, який весь цей час мовчки слухав розмову, поскубуючи траву, — наша хитрість повинна задовольнити три умови. По-перше, треба вивести з Ефрафи кролиць; по-друге, треба знешкодити ефрафанську погоню, адже, звісно, за нами поженуться, і ми не можемо сподіватися на те, що нас врятує якесь чудо. Але й це ще не все. Як тільки ми втечемо, треба так зробити, щоб ніякий Великий Патруль не розшукав нас!
— Авжеж, для успіху треба виконати всі ці три умови, — невпевнено пробурмотів Ожина.
— І всю ту хитру витівку випадає продумати тобі, Ожино.
— Я знаю, як виконати першу умову — принаймні, мені здається, що знаю, — помовчавши, сказав Ожина. — Але це небезпечно. Що ж до другої та третьої, то я поки що нічого не придумав, але про ці останні дві умови я хотів би поговорити з П’ятим.
— Нам із П’ятим треба швидше повертатися до колонії, — сказав Ліщина. — Я вже стаю на поранену ногу… Але ні, не цього вечора! Падубе, друзяко, сповісти їх, що ми з П’ятим прийдемо завтра вранці, добре? Мене непокоїть те, що Кучма й Срібний от-от поб’ються за Конюшину.
— Послухай, Ліщино, — наполягав Падуб. — Мені зовсім не подобається цей твій задум! Ти ж не був у тій Ефрафі, а я був. Ти легковажно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпечнi мандри», після закриття браузера.