Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

втягуєш нас у цю затію, де всі ми запросто можемо накласти головами!

Замість Ліщини відповів П’ятий:

— Я теж мав би так думати, але чомусь у мене немає лихого передчуття. Я вірю, у нас це вийде! Принаймні я поділяю думку Ліщини: так, це наша єдина можливість! Може, ми придумаємо щось, як ще трохи поговоримо про це?

— Ні, не зараз! — заперечив Ліщина. — Нам із тобою пора вже в нору. А ви, Падубе й Ожино, якщо припустите нагору, то ще, може, потішитеся трохи вечірнім сонечком. На добраніч!

29. ПОВЕРНЕННЯ ЛІЩИНИ

На світанку кролі як один висипали на сильфлай. Всі були збуджені — чекали повернення Ліщини. Їхній ватажок в очах у всіх набув якоїсь нової, магічної якості. Кульбаба, звісно, не пропустив нагоди скласти нову гарну історію, безконечно розвиваючи в різних варіантах тему про те, як Ліщина героїчно побіг перед самим носом фермерів і врятував своїх друзів. Ніхто не називав його необачним. Адже хай там що, а він добув двох кролиць, а зараз укупі з Ліщиною в колонію знов мала повернутись удача!

Перед самим сходом сонця Чашечка й Вероніка побачили П’ятого, що пробирався крізь росяну траву до вершини. Вони кинулися йому назустріч і разом почекали, поки підійде Ліщина, який добряче накульгував. Але, перепочивши кілька хвилин та трохи підкріпившись травою, він побіг до колонії майже так само швидко, як і його товариші. Всі кролі з’юрмилися довкола нього — кожному хотілось доторкнутися до нього. Його нюхали, валили в траву й качали, аж йому здалося, що на нього по справжньому напали. Люди в подібних випадках закидають товариша запитаннями, а кролі виказували свою радість тим, що просто, через дотик, переконувались, що перед ними й справді Ліщина-ра. Хоч-не-хоч він мусив одбиватись од грубуватих привітань.

«Цікаво, що буде, коли я просто ляжу й не опиратимусь? — подумалось йому. — Та мене ж тоді викинуть геть як непотріб! Кому потрібен калічний Головний Кріль? Безперечно, хоч вони цього й не усвідомлюють, а всі їхні привітання все ж наполовину іспит. Гаразд, поки я ще не вмер, покажу я їм, негідникам, іспит!»

Одним поштовхом він скинув з себе Вероніку й Жостіра, що вилізли йому на спину, й кинувся бігти до нір. Перш ніж лізти під землю, переговорив майже з усіма кролями.

— Треба ще кролиць, Ліщино, — сказав Кучма. — А то ми всі скоро поперегризаємо один одному горлянки! Я вже й не знаю, як цьому зарадити.

Надвечір Ліщина скликав усіх кролів до Сотів.

— За ці дні я багато передумав, — почав він. — Мені не довелось загинути у В’язовому Гаю, тож я надумав цього разу податися трохи далі.

— Куди ж? — спитав Дзвіночок.

— До Ефрафи! Якщо, звісно, ви підете зі мною. І ми приведемо стільки кролиць, скільки треба для колонії.

Кролі вражено загомоніли, а тоді Вероніка спитав:

— А як ми їх візьмемо?

— Ми з Ожиною придумали план, але я не хочу його розкривати, і ось чому: похід буде небезпечний і, якщо кого-небудь схоплять ефрафанці, то вже змусять говорити. Якщо ж ви нічого не знатимете, то й виказувати вам не буде чого. Я все розповім в останню мить.

— Чи багато кролів треба тобі для цього, Ліщино-ра? — спитав Кульбаба. — Судячи з того, що тут розповідали про Ефрафу, нас усіх надто мало, щоб битися з ефрафанцями.

— Я сподіваюсь, що обійдеться без бою, хоча, звісно, така можливість не виключена, — зауважив Ліщина. Зрештою, буде довга дорога додому з кролицями, і на той випадок, якщо трапиться зіткнутися з Великим Патрулем, потрібна достатня кількість бійців, щоб із тим патрулем упоратись.

— Нам доведеться проникнути в саму Ефрафу? — несміливо поцікавився Чашечка.

— Ні, ми не…

— От уже не думав, що коли-небудь доведеться виступити проти тебе, Ліщино! — урвав Падуб. — Я можу тільки повторити знову: в Ефрафі нас спіткає цілковиту поразка! Я розумію, на що ти розраховуєш, Ліщино: на те, що у генерала Звіробоя не знайдеться жодної такої розумної голови, як у наших Ожини й П’ятого. Твоя правда: мудреців у них немає. Але кролиць звідтіля не умкнути! Вони наздоженуть вас разом із кролицями і повбивають. Я знаю, що ти тільки хочеш облагодіяти нас, але прислухайся до голосу розуму, відмовся від цієї затії! Від такого місця, як Ефрафа, треба триматись якнайдалі!

Соти загули, загомоніли.

— Правильно!

— Не хочемо, щоб нас порозривали на шматки!

— Але ж Ліщина-ра знає, що робить!

— Це так далеко…

— Я не піду!

Ліщина терпляче дожидав тиші. Нарешті він сказав:

— Перед нами вибір. Ми можемо тихенько собі сидіти й намагатись якось прожити, або ж спробувати зробити все раз та гаразд. Звичайно, є великий ризик — всі чули, що спіткало Падуба з його посольством. Та хіба ми не ризикували весь час, відколи покинули колонію Треари? І що б ви хотіли робити? Сидіти на місці й видряпувати один одному очі через двох кролиць, коли в Ефрафі повно кролиць, які залюбки підуть жити до нас, от тільки ми боїмося піти й привести їх?

— А що думає П’ятий? — викрикнув хтось.

— Я охоче піду в цей похід, — спокійно мовив П’ятий. — Ліщина каже чистісіньку правду, і план його бездоганний. Але ось що я обіцяю вам усім. Якщо згодом у мене виникнуть якісь сумніви чи лихі передчуття, я поділюся з вами!

— А я не буду нехтувати слова П'ятого, — пообіцяв Ліщина.

Запала мовчанка. Тоді заговорив Кучма:

— Знайте, я теж іду в Ефрафу. І, якщо це про щось вам говорить, Кегаар полетить за нами!

Знявся здивований гомін.