ось вони живуть у подихах, зачаклованих напівживих руках; струмують міріадами в потічках бурштинових напоїв; бризкають удаваною радістю з очей, що вас невтомно промацують; вони, ці вошки, як вселенська всеохопність, вкрадаються, свердлячи, пробуркуючи сіру рідину мозку, подразнюють зародки невідомих думок, піднімають шумовинням кров: вони всюдисутні тільки серед розвалених, мов коров'ячі туші, чоловічків, капшучки животиків яких наповнені вщерть салом, вчорашнім гумосом; вони розлазяться, поважні, з виглядом виконаного обов'язку, під розлогі вивіски, розвіявши випари разом з личинками – безстатеві істоти, ворушаться у брунатному затінку своїх кімнаток, дбайливо переставляючи пляшечки, коробочки, дають лад усілякому непотрібному причандаллю; обмацують своїх невірних дружин і доньок під рожевим світлом абажурів; вони задоволені, бо вивільнилися, щоб на зиму, в невидимих порухах схололих світів набиратися нових личинок. Родик проїздить першу, безлюдну зупинку, поруйновану, з косяками написів, і білий світ з озерами назавжди лишається позаду, опадає, мов шматок пересохлої глини; він із втіхою згадує, готуючись до наступної зупинки, кресонувши по пам'яті наостанок: та жінка так і не навчилася літати. Проте це навіть не байдуже. Електричка з шипінням проходить уздовж стіни вічнозеленого, до отруйного, соснового бору, а дівчина, закинувши ногу на ногу, дрімає у плямах миготливого світла, пустивши кров під бліду шкіру. Родик розуміє, що його дорога скоро скінчиться. Повітря розсипається золотими іскрами. Сонце поволі добирається до свого місця. Він дихає легко, раз по раз, наче задихається. Дівчина виходить. Родик уже знає, що скоро воно пройде. Всеохопність не призводить до трагедії. Електричка лускотить, летить прямо, чимдуж набирає швидкість, пролітає під кістяками мосту, розкидаючи вагоном кострубаті тіні, що враз м'якшають, випхавши вагони на залиті золотом сонця, голі від снігу поля. Світ зі своїм жахом дерев'яних пострахів відлетів від нього, – він із зачарованим подивом спостерігав горбату метушню люду; він виходить, без зусиль розтинає юрмище, пірнає у солодкий до трупного сморід підземного переходу. Крокує навмання, викручується од простягнутих рук, що тицяють кольорові пачечки і глянсовані часописи. Вільгість, сморід затягує його до червоного склепіння метрополітену; вдихнувши настояний запах поту, розігрітих кабелів, що смолить знеможені легені тисячам пішоходів – захмелілим, закоханим, знедоленим. Його це тішить, бо воно не більше від іграшки, оте людське життя, кинуте на поверхню, порушене вітрами пороків, чадом революцій. Він крокує залою, втягуючи смердоту, пограючи куточками вуст, вигинаючи з гидливістю нижню губу. Там, нагорі, тане сніг, тисячі ротів жадібно ковтають розріджене повітря, запиваючи гіркою кавою. Всеохопність стає дійством, гуготить подібно до шаманського бубна. Він скоряється їй, ступає на чорний язик ескалатора, що виносить його під оперезаний крицевими жилами скляний купол; крізь скло Родик зачаровано дивиться, як жовто підтоплює сонце сніг на дахах. Брили, гуркочучи, летять, бухкаючи в калюжі. Асфальт масно блищить, торкочуть мокрі голуби. Підхоплений цим дійством, він виходить за межу, чаруючись кольоровими рекламами, жінками, які поспішають, – усіма без розбору, – бо несподівано відчуває себе їхнім власником. На очі потрапляє обшарпана, змокла реклама-оголошення. Він читає її уважно, проймаючись силою всеохопності, котра стягує до нього тихий морок спокою прохідних дворів, кімнат, заплетених павутинням відчаю, зради, любові; він читає оголошення, розтягуючи мить несподіваної свободи, що приносить успіх. Щоки його паленіють, м'язи випружнюються, і він мандрує призабутими місцями, поштиво тримаючи білих вошок у своїй пам'яті. Ось вони, носії його безумства, самотини, – вони порозсідалися під скупим сонцем, чекаючи на квітень, збляклі, змарнілі од безсоння, од сварливих дружин, од жаднючих своїх коханок; черева їхні не вміщають, не встигають перетравлювати вкинуті до шлунка омари й антрекоти. Вічні запори, геморой од сидячої роботи, червоний нервозний висип від думки про загиблого нещодавно конкурента. Родик без огиди, – це давно досліджене, побачене, що охололо в глупій самотині, зріло довгих чотири місяці, – так мало було треба: щоб укоськати пережите довгими роками. Проте він не думає й зараз про втрачені роки, дні, тижні. Скоряючись всеохоплюючій силі, він чує тремтіння талісмана на грудях; він топче кирзяками мокрий сніг, тримаючи білу зірочку в голові, що мерехтить щохвилини; проходить під арками прохідних дворів, слухає цямротіння крапель об підвіконня старих добротних домів; він милується лапатими фікусами – все це його, він знає напевне.
Його виносить на широкий таріль майдану, що вже умліває від тепла, розкидавши широкі пасмуги тіней. Тоді Родик, керуючись тим же таки почуттям, звертає до підземного переходу, підхоплений духотою жіночих парфумів, чимчикує під завивання саксофона біля коробочок підвальних кав'ярень, де молочно смикаються людські постаті; виходить, ковзаючись на слизьких східцях, вже за кілька хвилин прямує повз фонтани, обліплені патлатими гіпі і стриженими панками, фотографами з пухкенькими, розпусними, вивітрілими на морозі пиками, промовистими у вічній спокусі знання всього рухомого, де фронтон головпошти, мов переламаний у бурю пароплав, перебиває засмічені шкарлупинням повсякденності каламутні хвилі кварталів; велика всеохопність проводить його під затеклими калюжами, присадкуватими лавками, з налиплими до них продавцями брошурок, розпатраних за зиму тисячами пальців, книжок «Протоколів сіонських мудреців» або «Як облаштувати Росію»; під синіми ялинками, що намарне ховають опуклість дзеркальних вітрин, де, піддаючись криці враз злагіднілого, крізь хмари, проміння, розтоплюються підчеплені догори важкі китиці винограду, заморожені пірамідальні гірки слив, акуратні купки суниць; червоні гори шинки, круглота ковбас під сонцем набирає злодійкуватої форми; через тонку стіну, на карлюкуватому гілляччі японської сакури, на висушених кущах жасмину висить найтонша жіноча білизна; у мороці вітрин мигочуть ноги в коротеньких спідничках; репкуваті чоловічки в малинових костюмах, незграбно розправивши плечі, байдуже стріляють порожніми очицями на жіноцтво, що бовтається між перевдягальнею та розвішеним одягом. Олив'яні їхні обличчя змусили Родика всміхнутися. Йому все це відомо; навіть більше, – ось пролягає
найдавніша вулиця, відпихаючи праворуч крихітні кав'яреньки з прочиненими дверима, втиснуті у вузьколобі будиночки.
Він зупиняється, – на зупинці, що примостилася на витоці Софійської вулиці, розірваної кількома прохідними дворами, – дід у зачовганому, постьобаному акуратними латочками пальті п'є з коричневого крутобокого слоїка валер'янку. Нудотно крутить ніздрі. Родик закидає голову, гублячись у крутосхилі вулиці, подумки проходить дахами: там вітер замітає, шарудить торішнім листям, опускається донизу, піддуває широкі плисові спідниці, заплутує між ногами сукні жінкам, приспаним віянкою олив'яного березня, і у них, жінок, з подивом зриваються брови, чорні, підведені тушшю, – одяг-бо Родика, пошматований псами, просмердів; вулиця вигнулася крутим коліном за незграбну цегляну будівлю із силікатної цегли, де ресторан, назва котрого мінялася разів зо три упродовж року, і губила в крутому повороті сіре око майданчика з фонтанами, з фотографіями, з магазинами, що втрачали лоск, подібно до повій перед сільською красунею; гнучись підковою, вона ділилася на дві
