Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

style="">Клима стиха в рай впуска.

Пан біг, добрий і ласкавий,

Тож не вигнав пияка.

Ну, спитає хто цікавий,

А мораль сього яка?

О, моралі тут три бочки,

Ось дві-три важніші точки:

 

Любиш, брате, чарку живо,

Дякуй богу і за се!

Лучче хто п’є мід і пиво,

Ніж хто братню кровцю ссе.

Не з п’яниць найбільше жниво

Чорт у пекло понесе.

Ти ж по смерті по-пияцьки

Лізь у небо хоч би рачки.

 

Сли святі тебе полають,

Ти надії ще не трать:

Свій уряд вони лиш знають,

Не всю божу благодать.

Просьби, сльози силу мають

Ноя в поміч підізвать.

Та ще й те май на прикметі:

Впивсь - спи в коршмі, не в заме́ті!

 

Відень, декабр 1892

 

ЦАР І АСКЕТ

 

Індійська легенда

 

 

Присвята

Сергію І. Щербатському

 

 

В непривітній, далекій чужині,

В наддунайській столиці шумній,

Мов криницю посеред пустині,

Я найшов тебе, друже ти мій.

 

І як рад, хто в пустині кочує,

Край криниці в жару спочивать,

Так і я, одинокий в тім здвизі,

Із тобою любив розмовлять.

 

Як криниця і небо, і зорі

Відбива на перловому дні,

Так слова твої чесную душу,

Світлий ум виявляли мені.

 

Про індійську країну чудову,

Про індійського духа розвій

Ми не раз заводили розмову -

Тут уважний слухач був я твій.

 

Так прийми ж отсю вбогую пісню,

Одну вітку з індійських дібров,

Яко спомин далекого друга,

Наших щирих, братерських розмов.

 

 

I

 

 

Дух гордості, що дметься над людством,

І світ увесь опанувати хоче,

І в своїм ході топче серце людське

Зарівно з черв’яком мізерним,- він

Не згиб іще й, мабуть, повік не згине.

В порфірі царській, у вояцькій зброї,

В аскетовім лахмітті чи в словах

Бездушних книжників ховаться звик,

Немов змія в сухому листі: ось-ось,

Коли найменш її ти сподівався,

Вона з укриття вилізе й страшними

Сувоями опутає тебе,

Затроїть душу зубом ядовитим.

 

Колись лице Медузи Форкісівни

Ту силу мало, що зміняло в камінь

Усякого, хто в нього зазирнув.

 

Поезіє, красавице чудова,

Твоє лице подібну силу має

Зміняти камінь самолюбства й злості

У сльози, в співстраждання до людей.

 

Отим-то ти завзятий, вічний ворог

Змії страшної - гордощів надлюдських,-

Окрилюючи духа, ти заразом

Зм’ягчаєш серце, вказуєш йому,

Як много спільного, і горя, й сліз,

І радощів дрібних, і зла, і блудів,

Наймогутніших, велетнів людських,

З найслабшими, потоптаними в’яже.

Ти вказуєш в картинах незабутніх

Капризи долі, що могучих, славних

І благородних із вершин людства

Скида на дно, і втоптує в багно,

І серце їх разить стома мечами,

Щоб знов потім, очищених стражданням,

Явить їх в людськості найкращім блиску.

Ти, що в душі Софокловій колись

Сліпця Едіпа постать оживила,

Ти, що Шекспірові вказала шлях,

Як самовладця і тирана Ліра

Перетворить в дитину-чоловіка,

Навчи й мене вкраїнським тихим словом

Причарувать замерклі, старосвітські

Величні постаті з-над берегів

Святого Гангеса - старця-аскета

Грізного Вісвамітри і царя

Прекрасного, мов місяць в повнім блиску,

Великого страдальця Гарісчандри.

 

 

II

 

 

У краї Косаля в великім лісі

Жив в давню давнину пустинник славний

Брахманець Вісвамітра. Походив він

З багатої сім’ї, не знав ніколи горя,

Мав жінку і дітей і жив щасливо.

Та, вичитавши у брахманських книгах

Про величезну силу й міць покути,

Котра перемага людську природу,

Дає безсмертність, силу, щоб в повітрі

Літать, вмирать і воскресать, в огні

Стояти й не горіти, навіть силу

Богів перемагать, небесні брами

Ламать і паном буть на всю вселенну,

Він забажав все те собі здобути.

Вглибившись пильно у святії книги,

Він вичитав із них усе: коли

І як потрібно братися до діла,

І як його вести, і як вершити.

 

Тоді покинув жінку, діти, дім,

Близ міста Косаля в великий ліс

Пішов і там в гущаві найгустішій

Серед гадюк, і тигрів, і дерев

Молився духом і мовчав устами,

В одежі із кори сухої, босий,

Простоволосий, постив, не змигнув

Ні разу оком у твердій молитві,

На терні спав і тіло сік різками,

Руками за гілляку учепившись,

Цілими днями висів над огнем

І дух свій углибляв в таємність Брами.

 

Так вісім літ минуло тій покуті.

Про Вісвамітру скрізь пішла по краю

Велика слава. Вченії брахманці,

Святі аскети і царі побожні

Сходилися до нього, щоб послухать

Його розмови і його молитви,

Поцілувать його зів’ялу руку

І доступить його благословенства.

І говорив з усіма Вісвамітра

Розумно, людяно, та розтлівала

У серці в нього гордість безконечна.

І подвоїв він ще свою покуту,

День в день доводив тіло до зомління,

Щоб дух скріпити, прояснити думку.

 

І вже дев’ятий рік отак минав.

Ще день один, ще ніч одна, й скінчи́ться

Страшна покута, дух розверне крила,

Просяє, наче сонце над землею,

Все обійме, всі таємниці зглибить,

Все опанує, і не буде в світі,

Ні понад світом для його границі.

Ще день один, та се найтяжчий день.

Найменша похибка, найменша слабість

Чуття і волі знівечити може

Плід довголітньої його покути.

 

Стоїть в твердій молитві Вісвамітра,

Стоїть, мов камінь, не поворухнеться.

Лякає духів стать його худая,