Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

Де він зустрічав його? Чи нічого дивного не помітив у його поведінці?

Лойцке не розумів цих запитань. Він знає Клосса віднедавна, знає про нього лише те, що гауптман служив у Польщі та в Росії, що отримав залізний хрест, а в абвері це траплялось не часто.

— Більше нічого? А що ви про нього думаєте?

— Нічого не думаю, — сказав Лойцке. — Я не можу скласти про нього жодного враження, бо він не був моїм підлеглим.

Робертс подивився на нього з неприхованою іронією.

— Можете йти, — сказав Робертс. — Багато часу мине, перш ніж ми навчимо вас чогось.

Лойцке ще виструнчився на порозі і по-військовому стримано вклонився обом американським офіцерам. Він зник за дверима. Вони лишилися самі. Робертс налив коньяку у дві склянки.

— Випий, Карпинський, — сказав він. — Я перед цим розмовляв по телефону з генералом. У штабі був офіцер з радянської місії. Він повідомив, що, згідно з їхньою інформацією, саме тут перебуває цей групенфюрер Вольф. Вони надто добре поінформовані. Що скажеш?

— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.

— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.

Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.

— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?

— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.

— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.

— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.

— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.

Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.

— Взяти на караул! — кричав Луїс.

Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.

— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.

— Луїс дотепник, — кинув Робертс.

— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.

— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.

Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.

— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.

— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.

Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.

— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.

— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?

— А ви? — запитав Лойцке. — Відколи це ви перемінили погляди?

— Не будемо говорити про мене, — тихо мовив Клосс.

— Облишмо взагалі цю тему, — Лойцке подав Клоссові одну третину цигарки. — Війну програно, але це не остання війна нашого народу. Ми не можемо дозволиш, щоб німецьких солдатів принижували. Вони ще будуть потрібні.

— Весь час одне й те саме. — У голосі Клосса бриніло розчарування. — Чи ви й справді не змогли нічого навчитись? Чи ви й справді нічого не зрозуміли?

— Це ви нічого не розумієте, — сказав Лойцке. — А зрештою, не дивно: шок після поразки. Гітлеризм програв, тягнучи в безодню німецьку армію. Але німецька армія не була створена Гітлером. Вона існувала раніше, існуватиме й далі. Не можна забирати в народу найціннішу річ: повагу до власних солдатів.

— Дурниці, — сказав Клосс. — Ви кажете — солдати, а думаєте про повагу до бандитів і вбивць.

— Я думаю, — пояснив Лойцке, — про очищення наших лав од убивць.

— Пізно.

— Ніколи не пізно. Американці шукають Вольфа, треба їм дати цього Вольфа, щоб до тих, які залишаться, ставились так, як вони на це заслуговують. Ми мусимо дізнатися, — провадив далі Лойцке, — де він і під яким прізвищем переховується.

— І ви теж, — розсміявся Клосс. — Щоб мати в руках якийсь козир?

— Ні, щоб зберегти честь німецької армії.

— Ви жартуєте, пане оберст. Ви нічого не зможете зберегти. Нічого.

6

Де групенфюрер Вольф? Це питання непокоїло Клосса, непокоїло також Карпинського. Клосс тинявся подвір’ям казарми, коридорами, зазирав офіцерам і рядовим в обличчя, слухав розмови, частував полонених цигарками. Котрий з них Вольф? Багато з тих, хто носить тепер мундири рядових, служили, безперечно, в СС і СД, вбивали ч давали злочинні накази. Вольф міг сховатися в цій юрбі, тут були десятки високих блондинів.

Карпинський провадив допити. Всі відповіді були майже ідентичні. Обидва американські офіцери втрачали терпець і одночасно надію, що добудуть якусь інформацію. Вольфа бачили тільки ті четверо, крім них — ніхто; а ці четверо начебто глузували зі своїх слідчих.

Штурмбанфюрер Олерс на більшість запитань відповідав просто: “Не знаю”.

— Я мав клопіт з господарськими справами, — повторював він. — Я не знав про наказ висадити завод у повітря. Вольф особисто дав цей наказ.

— Дитя безневинне! — кричав Карпинський. — А хто постачав циклон для табору? Хто підраховував, скільки треба газу і скільки коштує вбивство однієї людини?

— Я був службовець, — шептав Олерс. — Працюючи за письмовим столом, я метикував над цим теоретично.

Карпинський зірвався й навідмаш ударив його в обличчя.

— Ти, службовець! Кажи, під яким прізвищем переховується Вольф!?

— Я не знаю.

— Ти свідчив, що він прилетів з Берліна за два дні до капітуляції. Де він тепер?

— Я не знаю.

— Ти бачив його?

— Рідко. У мене було багато роботи. — У голосі Олерса звучала неприхована іронія.

— Рботи! — кричав Карпинський, втративши самовладання. — Ти підписував смертні вироки! Протягом двох годин до нашого приходу — двадцять дев’ять вироків!

— Я не підписував, — буркнув Олерс. — Нащо ви кричите на мене?

Карпинський відчув себе раптом безпорадним. Цей чоловік, як і його друзяки Ворміц, Люебоф і Фаренвірст, вислизав, відбріхувався, і годі було змусити його говорити. “Я повинен відвести його до підвалів гестапо”, — думав він. І так, як вони… Карпинський знав, що не вчинить цього. Заспокоювався і знову ставив запитання.

— Ти сказав, — говорив Карпинський, — що