Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих"

Вольф блондин з продовгуватим обличчям, близько ста вісімдесяти сантиметрів на зріст, віком до сорока років. Ти покажеш мені його.

На обличчі Олерса з’явилася посмішка, але відразу й зникла.

— Ти відмовляєшся? — запитав Карпинський. — Це тобі дорого коштуватиме.

— Я не відмовляюсь, — буркнув Олерс. — Покажіть ви мені його.

Карпинський відчинив двері. У сусідньому залі стояло кілька чоловік, що їх він вибрав з-поміж сотень полонених. Вони більш-менш схожі були на портрет, описаний чотирма гестапівцями. Більшість у мундирах вермахту, лише троє мали відзнаки СС.

— Котрий? — запитав Карпинський.

Полонені дивилися на Олерса переляканими очима.

Гестапівець мовчав.

— Котрий? — закричав Карпинський. — Котрий з них?

— Я присягаюсь, — сказав Олерс, — що жоден з них не групенфюрер Вольф.

Робертс зупинився на порозі, мовчки дивлячись на цю сцену. У нього на обличчі з’явилася посмішка. Він підійшов до Олерса.

— Слухай, Олерс, — шепнув він. — А звідки ти знаєш, що проживеш іще три дні, якщо не покажеш нам Вольфа?

Гестапівець раптом занепокоївся.

— Ви хочете мене вбити? — крикнув раптом Олерс. — Без суду, без вироку, безневинного? Ви ніколи не матимете Вольфа! Ніколи!

— Зараз ти показав своє справжнє обличчя, — сказав Карпинський. — Вивести цих людей! — наказав він і підійшов до телефону. — Лейтенант Луїс? — запитав він. — Коли буде готовий карцер? У мене вже є для вас перший пансіонер. На прізвище Олерс. Штурмбанфюрер. На скільки? До скасування наказу, доки не почне говорити.

Лейтенант Луїс теж провадив допити на власний розсуд. Він називав їх “приватним реманентом на складі”. Коли подзвонив Карпинський, Луїс розмовляв з чоловіком на прізвище Фогель, який був, за власним визнанням, капралом вермахту. Луїс доповів Карпинському, що карцер буде готовий лише за кілька днів, поклав трубку й наказав Фогелю підійти ближче.

— Ну що, Фогель? — запитав він. — Що з тобою зробити? — Його тішив переляк на обличчі полоненого.

— Не знаю, пане лейтенант, — почув Луїс.

— Ти твердиш, що прізвище твоє Фогель і ти капрал вермахту?

— Так.

— Повтори це ще раз.

— Ернст Фогель, — тихо повторив полонений.

— Ти програв, дорогий, — сказав Луїс. — Один з твоїх камрадів виказав тебе. Твоє прізвище зовсім не Фогель, а Шикель, ти не капрал вермахту, а працівник цікавої служби, що називається СД.

Фогель—Шикель зблід і схилився над письмовим столом. Здавалося, що він ось-ось гепнеться на підлогу.

— Я міг би наказати тобі зняти мундир, — вів Луїс, — підняти руки вгору і подивитись на твоє пекельне есесівське татуювання. Ти мені показав би його, так? Але мені це не треба, я й так знаю, що ти поліцейський. Я знаюсь на людях, дурнику. Якщо хтось, як я, був п’ятнадцять років власником шинку в Техасі, то вистачить йому подивитись на людину, щоб знати, з ким він має справу.

— Я виконував накази, — шепнув Шикель. — Я був сержантом.

— Ну, звісно, я навіть знаю, де ти виконував оті накази. У концтаборі… Не заперечуй. На першому поверсі працює двоє хлопців із спецслужби і вивуджують таких, як ти. Я можу тебе відіслати туди, чуєш?

— Чую.

— Але я міг би й не відсилати, якби виявилось, що ти виконаєш одну маленьку умову. Ти не запитуєш, яка ця умова?

— Я здогадуюсь, пане лейтенант, — сказав Шикель.

— Це відповідь, на яку я й сподівався від поліцейського. Ти меткий, Шикель. Мусиш бачити й чути якомога більше. Я хочу, щоб тут у мене був спокій і лад. Жодних спроб тікати. Якщо троє полонених будуть розмовляти окремо від інших, ти маєш бути третім, збагнув?

— Jawohl, пане лейтенант.

— Якщо ти постараєшся, — додав Луїс, — то може статися, що ти опинишся не в останній партії серед тих, кого випускатимуть звідси. А тепер геть з моїх очей. Будеш прибирати мій кабінет.

Шикель зник, Луїс лишився сам і зручно розвалився на стільці: він був задоволений собою. У нього вже була власна розвідслужба, і він був переконаний, що кому-кому, а йому, хлопцеві з Техасу, вдасться зберегти порядок у цьому божевільному таборі.

7

Ідея була ризикована, але Клосс уже звик до небезпек. Дні, проведені в таборі, переконали його, що йому вдасться знайти Вольфа лише в тому випадку, якщо він створить ситуацію, в якій групенфюрер змушений буде сам себе виявити. Клосс розробив детальний план і, як завжди, відразу взявся за його здійснення. Йому потрібна була допомога американців. Після тривалих міркувань Клосс наважився на розмову з Карпинським, шукав лише слушної нагоди. Вона трапилася одного вечора, коли, прогулюючись безлюдним подвір’ям біля комендатури, він побачив американця, що виходив з будинку.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — Клосс зупинився поруч.

— Про що? — Карпинський здивовано глянув на нього. — Ходімо до мене.

— Ні, ні, — шепнув Клосс, — лише кілька слів. У справі Вольфа. Я хотів би допомогти вам упіймати його.

— Чому? — Карпинський не приховував недовіри. Він запитав “чому”, а не “як”.

— Мотиви не мають значення, — сказав Клосс.

— Прошу зважити на те, — сухо відповів американець, — що я не довіряю так званим добрим німцям, які вчора перестали бути гітлерівцями.

— Гаразд.

— Кажіть, що ви знаєте, — вів Карпинський, — а решту я беру на себе.

— Я нічого не знаю, — шепнув Клосс.

— Що ж ви хочете?

— Зробити невеличкий експеримент. Досить небезпечний, принаймні для мене.

Карпинський уважно дивився на нього.

— Експеримент? — повторив він. — І я повинен повірити вам?

— Я ризикую значно більше, довіряючи вам, — сказав Клосс. — І хочу тільки одного, щоб ця справа лишилася між нами.

— Я нічого не довіряю німецьким офіцерам, — буркнув Карпинський.

— Я маю на увазі не лише німецьких офіцерів, — сказав Клосс.

— Та кажіть нарешті.

Клосс виклав свій задум. Він був простий, але ризикований. Карпинський слухав із здивуванням: цей молодий німецький офіцер, який чудово говорить по-англійському, вирізнявся непересічною відвагою. І начебто ненавидів Вольфа…

Вже цього вечора Клосс узявся діяти. Нелегко було переконати чотирьох недовірливих гестапівців — Олерса, Ворміца, Люебофа і Фаренвірста, — що він, колишній гауптман абверу, має повідомити їм щось надзвичайно важливе, і що вони повинні зустрітися в такому місці, де можна спокійно поговорити. Він знайшов таке місце. В одному із закутків казарми був відкритий хід на горище. Вгору треба було йти темними, крутими сходами. Американські вартові, навіть ті, які здійснювали нічний обхід коридорів, ніколи не зазирали на горище. Воно було низьке, довге, темне, забите всіляким мотлохом. Коли Клосс видряпався нагору, ці четверо вже чекали на нього. На старому столі стояла свічка, а вузьке віконечко на дах було щільно затулене.

— Що ви хочете від нас? — запитав Олерс, коли Клосс сів на підлогу й закурив цигарку.

Починалося найважче. Від того, чи вдасться їх переконати, залежав успіх плану.

— Я прийшов,