Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

використати в статті.

Приблизно посередині інтерв’ю Ліне зачепилася за щось у його словах, чому раніше не надала значення. Вона підвелася, вийшла на кухню і стала перед холодильником. Смужка з фотографіями Амалії і Тумаса, зробленими у фотоавтоматі, була причеплена до дверцят холодильника магнітиком у вигляді жучка-сонечка. Вона зняла її і довго розглядала три маленькі знімки.

Нарешті вона збагнула значення слів Роберта Грана. Він багато днів читав матеріали справи про викрадення Надії Кроґ, але про це там не було й натяку.

Через вікно Ліне побачила Тумаса з Амалією на плечах. Мала трохи розхристана, з голою шийкою. Хоч і світило сонце, повітря було доволі гостре.

Тумас вибивав такт кроками, ніби коник, який галопує. Амалія трималася за його підборіддя, чутно було її сміх.

Ліне поспішила до вітальні, схилилася на ноутбуком, клікнула на файл з назвою «Справа Кроґ».

Відчинилися вхідні двері. Амалія весело сміялася.

Ліне відкрила файл з фотографією Надії та братика, і вона розгорнулася на екрані монітора. Ліне припускала, що це фото перезняте з оригіналу. Техніки-криміналісти поклали оригінал на сіре тло, припасували збоку лінійку, а тоді сфотографували. Листи викрадачів були сфотографовані в той самий спосіб.

Ліне довго вивчала фото. Його опублікують разом з наступною статтею, і багато читачів, дивлячись у вічі Надії Кроґ, відчують, так само, як Ліне, певну близькість до неї. Цього разу Ліне зацікавило не так саме зображення, як білий кант по краях. На перший погляд — прямокутник, але при ближчому розгляді стало помітно, що прямокутник не зовсім рівний.

З коридору було чутно, як Тумас допомагає Амалії роззутися.

За допомогою курсора, Ліне визначила межі фото. Це ще більше посилило її підозри. Нижній край фотографії був не зовсім рівний, ліворуч на міліметр нижчий, ніж праворуч. Так наче хтось відрізав ножицями. Вочевидь, первісно існувало ще дві світлини Надії та братика.

— Мама! — покликала Амалія і почалапала до Ліне.

Ліне підвелася, пішла назустріч донечці, підхопила її на руки й обійняла.

— Ви гуляли?

— Гралися на дитячому майданчику, — сказав Тумас.

— Попоїли?

Тумас похитав головою.

— Але вона вже зголодніла.

— Тоді пообідаємо.

Ліне понесла Амалію на кухню, посадовила в дитяче кріселко. Однак її думки були далекі від обіду. їй нетерпілося повернутись до роботи. Ліне знала, що мала, попоївши, спатиме щонайменше годину.

— Коли від’їжджаєш? — запитала вона, глянувши на брата.

— Пополудні. Маю навчання на тижні.

— Добре було нам з тобою, і мені, й Амалії.

Дівчинка начеб наїлася, більше копирсалася в тарілці, ніж їла насправді. Ліне віднесла її до ванної, помила й поміняла підгузок, а потім вклала в ліжечко зі смочком і м’якою забавкою-притулянкою.

— Майже половина всіх викрадень фейкові, — сказав Тумас, коли Ліне повернулася на кухню.

Він встав з-за столу, поклав свою тарілку в посудомийну машину.

— Про це в одній документальній програмі розповідав якийсь тип з ФБР, — пояснив він. — Мовляв, жертва інсценізує власне викрадення, сама або в змові з кимось.

— Я вже про це думала, — кивнула Ліне. — Але до Надії Кроґ ніяк не тулиться. Надто багато інших зовнішніх чинників.

Тумас рушив до дверей.

— Сходжу у татів дім, — сказав він.

— Я мушу попрацювати, — кивнула Ліне. — Забіжи ще перед від’їздом!

Вона почекала, доки брат зачинив за собою двері, а тоді знову сіла до комп’ютера. Ще з хвилину розглядала фотографії Надії з братиком і зателефонувала Робертові Грану.

Той відразу взяв слухавку.

— Мені цікавий лише один момент, чи правильно я розумію, — перепросивши його, що турбує, запитала Ліне.

— Слухаю?

— Ви казали, що були разом з Надією та її братиком, коли вони фотографувались.

— Було таке.

— Я розумію, події давні, але чи не пригадуєте детальніше? Скидається на те, що фото зроблені у фотоавтоматі.

— Так, на залізничному вокзалі. У такій кабінці зі шторкою.

— Пам’ятаєте, скільки знімків вони зробили?

У слухавці стало тихо. Або Роберт згадував, або ж завагався з відповіддю.

— Чотири, — нарешті сказав він. — Проте лише перша фотографія виявилася вдалою. Бліц спалахнув один раз, і вони подумали, що фотосесія скінчилася. А коли вже виходили з кабінки, бліц спалахнув ще раз. Вони поквапилися сісти знову. Остання фотографія теж вийшла стерпною.

Ліне глянула на диктофон і пожалкувала, що не під’єднала його до телефону, аби записати розмову.

— Що сталося з рештою фотографій?

— Начеб Малте їх забрав собі. Надія зберегла лише одну й носила її в гаманці.

— І її фото було першим з чотирьох?

— Воно найліпше вдалося.

— Вона його відрізала?

— Не розумію…

— Як Надія відділила своє фото від решти? Ножицями?

— Не знаю. Не пригадую. То вже, мабуть, удома. Мене при тому, видно, не було.

Ліне подякувала й поспішила закінчити розмову, щоб Роберт не оговтався і не почав розпитувати, навіщо їй ця інформація.

Вона міркувала, якщо існувало дві фотографії Надії з братиком, то, можливо, фото з листа викрадачів узято не з гаманця, і воно й було саме тим, четвертим. Це годилося для аналізу в її наступній статті. Чому викрадачі вирішили надіслати фото, а не посвідчення особи чи якусь іншу річ з її торбинки? Наприклад, нашийну прикрасу?

Вона надула щоки й видихнула повітря. Пояснення Роберта Грана зруйнувало її припущення. Надія Кроґ зберегла таки перше фото з фотосмужки, і саме це фото зберігалося в поліцейських матеріалах справи — рівне вгорі й косо обрізане внизу. Не було підстав засумніватися, що фото не з гаманця Надії.

Ліне хотіла, однак, щоб її лихоманкове збудження перенеслося і в подкаст. Вона прослухала решту інтерв’ю з Робертом Граном. Воно різко урвалося, коли розрядилася батарея диктофона. Та Ліне вирішила таки використати кінець запису в подкасті. Це звучало б дуже природньо. Вона відмотала запис на ЗО секунд назад і ще раз прослухала кінець. Вона запитала Роберта Грана, що, на його, думку трапилося насправді з Надією. «Але хтось її таки викрав, — відповів Роберт. — Хтось місцевий. Хтось, хто звідси родом».

На цьому місці запис уривався.

Ліне повторила подумки Робертові слова, намагаючись знайти ще й інші точки дотику до місцевого контексту.

«Хтось звідси родом» означало «хтось з цього міста». З Порсґрюнна. Єдиним об’єктивним підтвердженням цієї гіпотези були листи викрадачів з місцевими поштовими штемпелями. До того ж, адресу Кроґів вирвали з місцевого телефонного каталогу. Газета, з якої вирізали тексти листів, хоч і була загальнодержавною, але її, звісно ж, продавали й читали в цій місцевості.

Ліне сушила собі голову, чому викрадачі використали саме «ВҐ» за 27 серпня. Єдиною причиною зберігання старих газет могло бути хіба те, що в них було щось вартісне — матеріал, який особливо зацікавив, або стаття