Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

стільки всього зробити, стільки всього виправити, стільки всього владнати… 

Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту. 

Так, робота короля — це вам не жарти. Блазень усміхнувся: дотеп вийшов непоганим. 

Незабаром його зморив сон. 

Герцогині ж не спалося. Власне, на цей час вона вже спустилася по зв’язаних між собою простирадлах до половини замкової стіни. Попередній день герцогиня витратила на поступове розхитування вмурованих у стіну її камери ґрат — хоча, по правді кажучи, будь-яку стіну ланкрського замку можна було в більшості місць проламати шматком сиру. Блазень є блазень — він сам розпорядився видати їй і столовий ніж та виделку, і цілком достатньо постільної білизни! Що взяти з таких людців: за них завжди думає їхній страх. Вони боялися її навіть тоді, коли вважали, що вона перебуває у їхній владі — і правильно, бо насправді сильні ніколи не перебувають у владі слабких. Якби, скажімо, вона схотіла кинути за ґрати саму себе, то зробила б усе, аби змусити себе пошкодувати, що народилася на світ. А ці — ці надавали їй простирадл і піклувалися про неї! 

Добре-добре, вона ще повернеться. За межами королівства лежав цілий світ, а вона вміла натискати на важелі, здатні змусити мешканців цього світу виконувати її волю. І цього разу вона не обтяжуватиме себе всілякими там супутниками життя. Слабаки! А нинішній виявився найгіршим, бо не мав хоробрості навіть на те, аби чинити стільки зла, скільки насправді міг би. 

Герцогиня важко гепнулася на вкритий мохом ґрунт, віддихалася і, з кинджалом у руці напоготові, ковзнула вздовж замкового муру в напрямку лісу. 

Вона дістанеться найдальшого кордону й перепливе там річку, а може, навіть збудує собі пліт. Вранці вона буде надто далеко, щоб її могли знайти — тим паче, як майже не сумнівалася герцогиня, ніхто нікого й не шукатиме. 

Слабаки! 

Швидкості, з якою вона пересувалася лісом, можна було лише здивуватися. Втім, там були стежини, якими можна було проїхати й возом, плюс вона мала прекрасне відчуття напрямку. До того ж її шлях лежав під гору. А якби вона вийшла до провалля, в якому вирувала річка Ланкр, досить було б просто йти за течією. 

Раптом герцогиня зауважила, що ліс помітно погустішав. Вона усе ще йшла стежкою, яка вела у більш-менш потрібному напрямку, але дерева обабіч росли значно щільніше, ніж можна було очікувати. А коли вона спробувала рушити назад, виявилося, що стежка за її спиною кудись поділася. Вона кілька разів крутнулася на місці, майже чекаючи, що помітить, як дерева перестрибують з місця на місце, але вони щоразу виявлялися незворушно зануреними корінням у мох. 

Повітря було нерухомим, але в кронах дерев не припиняло шурхотіти листя. 

— Ну-ну, — процідила герцогиня. — Ну-ну. Я все одно пройду. Я так хочу. Але пізніше я повернуся. 

Саме цієї миті стежка вивела її на галявину — галявину, якої не було тут днем раніше і сліду якої не лишилося наступного дня; світло місяця поблискувало на мішанині рогів, ікол та очей, які заповнювали цю галявину повністю. 

Армію слабаків ще можна було б зневажати, але герцогиня зрозуміла, що наразі має справу з армією сильних. 

Кілька секунд панувала тиша, порушувана лише тихим сопінням десятків істот. А потім герцогиня криво всміхнулася, здійняла кинджал і кинулася на них усіх одразу. 

Перші лави армії тварин розступилися, пропускаючи її, й зімкнулися за її спиною — всі, включно з зайцями. 

Край глибоко зітхнув. 

На торф’яниках, затінених від місяця вершинами Вівцескель, раптом затих нічний оркестр природи. Припинили свої рулади цвіркуни, дружно замовкли сови, вовки позникали в раптових невідкладних справах. 

Тривала тільки пісня, яка відбивалася від бескиду до бескиду й підсилювалася в рупорах безлюдних долин, спричиняючи невеличкі лавини. Вона вливалася в потаємні щілини льодовиків і, навіть стаючи абсолютно нерозбірливою, продовжувала мандрувати між крижаних стін. 

Щоб усе ж таки розібрати слова, довелося б повернутися до підніжжя Вівцескель, де поблизу самотнього моноліту тліли рештки багаття; саме там, прилітаючи з усіх напрямків, зустрічалися звукові хвилі відлуння, і саме там, розмахуючи порожньою пляшкою, сиділа невисока літня жінка. 

— …і равлика, якщо наздоженеш; не намахаєш тільки їжачка! 

— Кажуть, на дні залишати не можна, бо доведеться плакати? — спитала Маґрат, намагаючись перекричати спів. 

— Є таке, — погодилася Бабуня й осушила свій кухоль. 

— А на дні ще щось є? 

— Судячи з усього, Ґіта допила все до краплі. 

Вони сиділи серед пахучого вересу і споглядали місяць. 

— Ось ми й маємо короля, — сказала Бабуня. — Добре все, що добре закінчується. 

— Це ваша з Тітунею заслуга, — сказала Маґрат, підкріпивши свої слова гиканням. 

— Чого це? 

— Якби ви не вступилися, мене ніхто й слухати не став би. 

— Просто нас попросили висловитися. 

— Так, але ж усі знають, що відьми не брешуть — ось що важливо. Я маю на увазі, що всі й самі бачили, які вони схожі — але це міг бути просто збіг. До речі… — Маґрат спалахнула. — Я пошукала в словнику, що таке «друа де сеньйор»[68]. У Тітоньки Пташко були словники… 

Тітуня Оґґ різко замовкла. 

— Гм, — вимовила Бабуня Дощевіск. — Є й таке, еге ж. 

Маґрат відчула, що розмова якось не клеїться. 

— Ви ж правду казали — вони дійсно брати? — спитала вона. 

— Аякже, — відповіла Тітуня Оґґ. — Однозначно. Я ж сама приймала пологи, коли народився цей твій… тобто наш новий король. Як і пологи королеви, коли народився юний Томджон, і вона розповіла мені, що його батько… 

— Ґіто! 

— Вибач. 

Винні випари вже заповнили голову Маґрат, але коліщатка її свідомості усе ще примудрялися крутитися. 

— Одну хвилинку, — почала вона. 

— Я добре пам’ятаю блазневого батька, — повільно й чітко промовила Тітуня. — Вже змолоду справляв враження. Побив, щоправда, глечики зі своїм батьком, але час від часу його навідував. Щоб зустрітися з давніми друзями. 

— Він легко сходився з людьми, — зауважила Бабуня. 

— Особливо з жінками, — погодилася Тітуня. — А який накачаний був! Пригадую, про нього казали, що на замковий мур йому вилізти було заіграшки. 

— Я тільки чула, — сказала Бабуня, — що до нього дуже добре ставилися при дворі. 

— О, так. Принаймні королева. 

— Король-бо весь час пропадав на полюванні, — вставила Бабуня. 

— На цьому своєму друа-де-як-там-його, ось де він пропадав, — заявила Тітуня. — Цілими днями. Та й ночувати нечасто вертався. 

— Одну хвилинку, — повторила Маґрат. 

Вони обернулися до неї. 

— Так? — сказала Бабуня. 

— Ви ж усім сказали, що вони брати, і Веренц — старший! 

— Саме так. 

— І натякнули всім, що… 

Бабуня Дощевіск щільніше запнулася в шаль. 

— Ми зобов’язані бути правдивими, — сказала вона. — А от бути чесними від нас ніхто не вимагає. 

— Але ж просто зараз ви говорили про те, що король Ланкру насправді не… 

— Про що я дійсно говорила, — твердо сказала Бабуня, — то це про те, що ми маємо короля, не гіршого за інших і кращого за багатьох, і що в його голові всі клепки на місці… 

— Незважаючи на попередні професійні травми, — вставила Тітуня. 

— …і що дух старого короля нарешті може спочити