Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

18.3

− Допоможи, − наказує, помітивши мене. − Хвіс-с-ст.

− Зараз, − кидаюся я до довжелезної нижньої частини тіла змія молодшого, що тягнеться по підлозі.

В думках вигулькує невиразне побоювання, що підняти таку махину буде мені не під силу, але я вчасно згадую, що фізично зараз здатна навіть стіни руками ламати, що вже говорити про тягання якихось там на-агарських хвостів. Підхопивши зміїну кінцівку Шоа-дара і закинувши її собі на плече, я бігцем прямую за Са-ардом у медвідсік.

Далі мені доводиться спостерігати сцену запихання довгого на-агарського тіла до регенераційної капсули. І навіть брати участь у цьому процесі, наскільки можу. Добре, що бідолаха непритомний, так йому хоч не боляче, напевно.

І ось нарешті над Шоа-даром опускається напівпрозорий купол кришки, і Са-ард починає мовчки налаштовувати параметри лікування.

− З ним все буде гаразд? – питаю я пошепки, коли змій старший нарешті відсторонюється від панелі.

− Так, − киває, кидаючи на мене уважний погляд. − Тепер його життю нічого не загрожує.

Полегшено кивнувши, закушую губу. Від виду пораненого тіла Шоа-дара хочеться ридати та заламувати руки. Але натомість я лише стискаю міцно щелепи й вичікувально дивлюся на змія старшого. Плачем справі ніяк не допоможеш. А моя допомога ще цілком може знадобитися, якщо вже один член екіпажу зараз взагалі не здатний виконувати свої обов'язки.

− Я можу ще щось зробити… корисне? – уточнюю, коли жодних нових команд від змія старшого не слідує. − Чи ви тепер знову видалите все зайве з моєї пам'яті?

− Мабуть, ні. Не видалю, − чоловічі губи згинаються в незбагненій усмішці. − Ти довела, що здатна застосувати ці знання максимально ефективно.

− А як же ризик, що мій розум зламають? – здіймаю брови. − Особливо тепер, коли на кораблі з нами буде Чарпатчхе. Це ж її ви винесли з печер? − згадую дивний кокон, який вони притягли з собою.

− Так, її, − підтверджує мій здогад Са-ард.

− То вона… не гуманоїд?

− Ні, не гуманоїд.

− А у спілкуванні здавалася такою… своєю.

− Так буває із сильними менталістами. Вони багато що бачать у думках інших розумних і здатні швидко підлаштовуватися, переймати ту форму спілкування, яка близька для їх співрозмовника. У Чарпатчхе було достатньо часу на це, поки ми не закрили твій розум блоком. Та й потім, спілкуючись з тобою, вона продовжувала навчатися. Раджу не обманюватися щодо неї. С-с-своєю її точно не варто вважати.

Зітхнувши, я з розумінням киваю.

− А щодо ризику зламу твого розуму... − Са-ард плавно ковзає до мене. Проводить кісточками пальців по моїй щоці, схиляючись до вуха: − Я проконтролюю, щоб цього не сталося. Якщо це с-с-створіння не хоче, щоб я відмовився від нашої угоди, викинувш-ш-ши її у відкритий космос-с-с, то не с-стане лізти без дозволу ні в чий розум.

В його інтонаціях вчуваються така відверта загроза, що по шкірі біжать крижані мурашки. І я чудово розумію – слова змія старшого адресовані зараз зовсім не мені, а новому пасажиру його корабля. Якщо вона знову слухає нас.

Хай там як, для мене це означає, що нових ігор із моєю пам'яттю більше не буде. І це не може не тішити.

− А вона так і залишиться на джеті? − запитую тихо, розслабившись нарешті й дозволивши собі мліти від близькості мого монструозного коханця.

− Ні. Я приготую приміш-ш-щення для її перебування і перенесу на корабель. Це тепер наш-ш-ш єдиний джет і він нам потрібен.

− А що з джетом Шоа-дара? – різко розплющую я очі. – Забрати його не вдасться?

− Ні. Занадто ризиковано.

− Але як же тоді… Ви залишите його цим мерзенним паличникам? – здивовано дивлюсь у сріблясті на-агарські очі. – А може на ньому можна хоча б запустити якусь програму самознищення?

− В правильному напрямку думаєш-ш-ш, Ж-шеня, − хмикає Са-ард. − Ходімо, подивиш-ш-шся.

Гортаємо далі...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍