Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 58

Очевидно, злочинці всерйоз не сподівалися, що Богданові вдасться вибратися із цієї халепи.

Вони не ховали обличчя.

Після того як він знепритомнів на парковці, пов'язку з його очей знімали двічі. Перший раз, коли бандит бомжуватого типу напоїв його водою на смак як зі стічної канави. Здоров'як був таким об’ємним і сильним, що схопив Богдана за підборіддя, наче якусь ляльку. Можливо, в іншій ситуації Богдан і наважився б дати відсіч, але його руки й ноги міцно стримували мотузки.

Богдана везли у кузові мікроавтобуса, швидше за все, «Форда».

Брудному та іржавому.

Вдруге пов'язку з його обличчя зняли, щоб познущатися.

Чоловік років п'ятдесяти у зморшках дихав на нього перегаром, питаючи одне і те саме. «Ну, подобається тобі, так?» «Подобається бути сучкою?» «Нашою шльондрою, мерська сучка, га?» Ну і все в такому дусі. За словесними образами пішли удари в живіт, у боки, по колінних чашках. Від больового шоку Богдан, мабуть, знову відключився, а отямився від того, що один із учасників конвою ритмічно трусив його за плече. «Пискнеш, і тобі не жити», – сказав він і приставив до скроні Богдана пістолет.

Наосліп він вибрався з машини, прислухався, але не почув звуків міста, поряд зовсім не було людей.

Пахло соснами та сіллю, наче вони знаходилися недалеко від води.

Озеро? Можливо, його привезли кудись у зону промислового могильника? Чи в особисту резиденцію Білецького? Та куди завгодно могли! Озеро ні чорта не скорочувало радіус пошуків, бо звужуючись і розширюючись у вигляді літери «П», воно майже огинало місто.

Богдан ішов уперед під стусанами супроводу і розумів, що щебінь під ногами закінчився, з’явився гравій. Але що з того? Його провели через низку кімнат і дверей, сходів і замків, кинули на сиру підлогу в приміщенні, де смерділо гниллю, не розв'язавши руки.

Перше та головне – прибрати пов'язку.

Він притулився щокою до підлоги, спробував стягнути пов'язку тертям об бетонну, судячи з усього, підлогу. Вийшло не одразу, але через якийсь час – Богданові здалося, що минула ціла вічність, – тканина зісковзнула з чола. Піднявши голову, він озирнувся.

Злякався, що осліп…

На щастя, невиразні контури стін почали повільно проступали.

Він лежав у приміщенні, у підвалі прямокутної форми, з низькою стелею. Поблизу нікого і нічого не було. Боковим зором він помітив позаду незрозуміле свічення, червонуватий відблиск. Відштовхнувся лівою ногою і обернувся. І разом із пекельним болем у коліні прийшло й страшне усвідомлення. Він бачив перед собою прямокутний годинник з таймером, що відраховував час до…

До чого?

Точно не до звільнення.

Зітхнувши, Богдан опустив голову на бетон.

Треба думати, не здаватися, а думати, незважаючи на втому та дискомфорт.

Можливо, Білецький збирався його тільки налякати, але якщо ні, то врятувати себе Богдан може лише самотужки. Але як? Доведеться обстежити весь підвал у пошуках чогось корисного, щоб розрізати мотузки. Мало шансів, звісно, що хтось залишив у куточку ножиці, але й злочинці підвал не перевіряли, одразу кинули його та пішли. Так! Так він і зробить, повзатиме стільки, скільки потрібно, щоб дослідити цей сраний підвал повністю.

Заспокоївшись, зосередившись на основному завдання на наступні кілька годин, Богдан згадав про рідних, що залишилися на волі. Мама з татом, мабуть, божеволіли, але вони хоча б не знали про Білецького і його план помсти. Брат повинен буде їх заспокоїти. Мирослав, мабуть, звернеться до Кіри. Один не буде. Ніхто з них не залишиться на самоті з горем… Ну, якщо Богдан не знайде ножиці, якщо його таки вб’ють тут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍