Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 59

Мирослав не вважав себе маніпулятором.

І не називав себе так.

З усіх його друзів і знайомих лише Богдан обмовився, що Мирослав умів по-особливому впливати на людей.

Він не помилився, мізки у Мирослава і справді непогано працювали.

І зараз, коли знадобилося переконати Кіру співпрацювати, він вдарив прямо у його слабке місце. Скористався прив’язаністю до Богдана, яка в сотні разів перевершувала те, що Кіра відчував до Мирослава. За нього Кір просто переживав як за невинну людину, яка могла постраждати в чужій розправі, але Богдан… Богдан – геть зовсім інше.

Тільки-но Кіра починав сумнівався, Мирослав знав, що сказати.

– Слухай, Мирославе, а якщо не будемо повідомляти всю країну, а якось передамо послання саме Зотову? Ну, його наближеним, – знову завмер Кіра, уже сидячи перед монітором ноутбука Мирослава у його кімнаті у гуртожитку.

– Ти мене не слухав взагалі? Ми маємо змусити Зотова терміново приїхати сюди, прийом. Тож він має повірити, що є реальна небезпека. Отже, небезпека має виникнути. Спрацює лише реальний витік.

– Чорт, – вилаявся Кіра, все ще не друкуючи далі. – Богдан мене вб'є, якщо з тобою щось станеться. Він просто…

– Богдан зараз, можливо, благає про допомогу, поки ти не можеш наважитись.

– Заткнися вже.

– Якщо ти зараз не відправиш чортове послання, я, бляха, сам це зроблю, – відштовхнув його від ноутбука Мирослав.

Кіра повернувся до написання повідомлення про родинний зв'язок із Зотовим. З цим Мирослав і просив допомогти – не тільки написати текст, а й відправити його в потрібні точки. Сам Мирослав так і не придумав, де і як опублікувати відомості про свого татка, щоб Зотов їх скоріше побачив. В соціальних мережах написати? На форумах постінгом зайнятися? Як це зробити?!

На щастя, у Кіри з'явилася ідея. Створити Хайп.

– Якщо ми нічого не знаємо про твого батька, не знаємо, які газети він читає, які сайти переглядає, і коло його наближених не знаємо, щоб повідомлення через них передати, залишається один тільки варіант: створити інформаційну хвилю такої сили, щоб вона хоча б частково дісталася і Зотова. До речі, – смикнув плечем Кіра, – я блогер із мільйонною аудиторією. Розумієш натяк?

Ось тому Кіра стукав по клавішах, а Мирослав ходив з кута в кут, відчуваючи шкірою, як минав дорогоцінний час. Він сподівався, що ще не спізнився, не придумав божевільний план надто пізно.

– Ти точно певен?

– Давай уже, – підігнав його Мирослав.

Для більшого ефекту Кіра відвів руку назад, тоді вгору, і нарешті натиснув на Enter, надсилаючи текст на свій сайт.

Так усе почалося.

Незабаром душевне піднесення Мирослава змінилося новим витком очікування, а емоційний сплеск залишив по собі апатію.

Мирослав гадки не мав, чим себе зайняти, всі справи остаточно втратили сенс.

На ранок третього дня після зникнення Богдана він навмисне вибрався з гуртожитку, щоб розвідати обстановку.

Мирослав не особливо сподівався побачити біля себе пару охоронців у чорних костюмах… але було б чудово, звісно.

Він гуляв по околицях годинами, то встромляючи в вуха навушники, щоб відгородитися від світу, то стягуючи їх, щоб перейнятися всією палітрою звуків навколишніх вулиць. Якщо не розмовляв з Кірою телефоном, то думав, що ж відбувалося з Богданом і чи дійшло повідомлення до його батька. Періодично Мирослав занепадав духом, переконуючи себе, що все даремно, Богдана не врятувати, а батько вже й думати про нього забув. Поїхавши після розмови в машині вісім років тому, він жодного разу не повернувся, щоб побачити сина…

Мирослав не робив ставок, скільки ще витримає повної ізоляції та незнання про майбутнє, перш ніж з'їде з котушок.

Знав, що мало.

Ніхто нічого не казав. Ніхто нічого не знав.

Мирослав дзвонив Зіні, сподіваючись вивідати хоча б крихти інформації, і все дарма. А час, як на зло, тягнувся ще повільніше, ніж у найгірші дні життя.

Мирослав заглибився у свої страждання, блукаючи по проспекту до гуртожитку по тій вулиці, де забрали Богдана, що не одразу помітив, як за ним пристроївся чорний автомобіль із затемненим склом.

Озирнувшись, Мирослав застиг. Він не відчував страху, лише легке поколювання цікавості на кінчиках пальців. Швидше за все, автомобіль проїде повз, розмірковував він, стоячи на тротуарі.

Але той беззвучно зупинився навпроти.

Чоловік у чорній куртці і низько насунутій на лоб шапці такого ж кольору, що сидів поряд із водієм, церемонно відчинив для нього задні дверцята. Що ж, якщо Мирослав зіштовхнувся зі своїми вбивцями, то вони багатьом дали б фору за рівнем ввічливості. Вдихнувши більше повітря, він сів у автомобіль і подивився на чоловіка по сусідству.

І ніби знову став тим чотирнадцятирічним хлопчиком із дитячого будинку.

– Ти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍