Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

Зрозумійте мене правильно. Я не вихваляю одну форму любові й не ставлю її вище за інші. Я не знаю, краще любити помірковано чи самозабутньо, певніше бути при цьому багатим чи бідним, сексуальніше мати гетеросексуальну чи гомосексуальну орієнтацію, надійніше перебувати в шлюбі чи не одружуватися. Я можу відчувати спокусу дидактизму, але це не колонка корисних порад. Я не можу визначити, закохані ви насправді чи ні. Якщо у вас виникає таке питання, то, ймовірно, ні — і це моя єдина порада (та навіть вона може виявитися хибною). Я не можу сказати, кого любити і як: на таких шкільних заняттях має розповідатися «як не треба» тією ж мірою, що і «як треба» (це нагадує письмові завдання з розвитку мовлення — як і що писати, людину навчити не можна — можна тільки показати, що написано не так, і заощадити їй час). Але я можу сказати вам, навіщо любити. Бо історія світу, яка зупиняється перед напівпронумерованим будиночком кохання лише для того, щоб зрівняти його з землею, без нього сміхотворна і безглузда. Історія світу без любові сповнюється брутальної пихи. Наша випадкова мутація така важлива, бо позбавлена практичної необхідності. Кохання не змінить історію світу (ця казочка про ніс Клеопатри — виключно для сентименталістів), але воно здатне на значно важливішу річ: навчити нас не здаватися перед лицем історії, не зважати на її гордий марш. Кохання каже: я не приймаю ваших правил, прошу вас дуже, ви не справляєте на мене ніякого враження, та й у який дурний однострій ви вбралися. Звісно, ми закохуємося не спеціально для того, щоб світ не зазнавався, однак це з тих речей, на які любов неодмінно впливає.

Любов і істина — це надзвичайно важливий зв’язок. Чи казали ви колись стільки правди, як тоді, коли вперше закохалися? Чи бачили світ так чітко? Любов дає нам змогу бачити правду, зобов’язує нас казати правду. Ті, хто в ліжку, прислухайтеся до застереження, що чаїться в цих словах: «У ліжку[29] ми кажемо правду». Звучить як парадокс від філософа-першокурсника. Але ці слова більші (і менші) за це: вони є описом морального обов’язку. Не закочуйте очі, не стогніть спеціально, не вдавайте оргазму. Говоріть правду своїм тілом, навіть якщо (і особливо якщо) вона не мелодраматична. Ліжко — одне з перших місць, де можна брехати й не бути на цьому спійманим, де можна кричати й сопти в темряві, а потім вихвалятися, що ти «можеш». Секс — не акторство (хоч у якому ми захваті від власного сценарію); секс — правдивий. Те, що ви робите в темряві, впливає на те, як ви бачите історію світу. Ось так просто.

Ми боїмось історії, ми даємо датам себе залякувати.

У тисяча чотириста дев’яносто другий рік

Приплив Колумб в Америку, на світу другий бік.

І що далі? Усі порозумнішали? Люди припинили будувати нові гетто, де переслідували людей по-старому? Припинили робити старі помилки, чи нові помилки, чи старі помилки на новий лад? (І чи повторюється історія — спочатку як трагедія, потім як фарс? Ні, це занадто грандіозно, ми занадто схематизуємо історію. У неї просто буває відрижка, і ми знову відчуваємо смак тієї цибулі, якої вона наїлася кілька століть тому.)

Дати не кажуть правди. Вони покрикують на нас: наліво, направо. Якщо ви — жалюгідний хвалько, займайтеся датами. Вони хочуть змусити нас вважати, що ми постійно рухаємося вперед, що весь час відбувається поступ. А що було після 1492 року?

У тисяча чотириста дев’яносто третій рік

Приплив Колумб додому, в Європу, звіддалік.

Отака дата мені подобається. Давайте святкувати не 1492, а 1493 рік — не відкриття, а повернення. Що було в 1493 році? Передбачувана слава, звичайно, поклони й дарунки королю, геральдичні покращення Колумбового герба. А ще було й таке. Перед відплиттям тому, хто першим побачить Новий Світ, обіцяли нагороду в 10 000 мараведі. Виграв цей приз простий матрос, але після повернення Колумб забрав гроші собі (знову голуб посунув ворона вбік у світовій історії). Матрос, розчарувавшись, вирушив у Марокко, де, подейкують, змінив віру. Цікавий був рік — 1493-й.

Історія — це не те, що сталось. Історія — це просто те, що нам розповідають історики. Була певна закономірність, стільниковий малюнок, рух, експансія, марш демократії — це гобелен, потік подій, складна оповідь, взаємопов’язана, яка надається до тлумачення. Одна цікава розповідь підводить до іншої. Спочатку були королі й архієпископи, трохи божественних витівок за кулісами, потім розпочався марш ідей і рух мас, потім дрібні місцеві події, які означають дещо поважніше, але весь час тут зв’язки, поступ, значущість, оце випливає з того, це сталося через оте. І ми, читачі історії, страждальці історії, шукаємо в цьому плетиві обнадійливих висновків, щоб рухатися вперед. І ми прикипаємо до історії, як до альбому з салонними світлинами, уривками розмов, чиїх учасників можемо легко повернути до життя у своїй уяві, і весь час історія для нас — щось ніби мультимедіа-колаж, і фарбу на нього наносили радше валиком маляра, ніж верблюжим пензлем митця.

Історія світу? Просто відлуння голосів у пітьмі, óбрази, що сяють кілька століть. А потім згасають — оповідки, давні перекази, які інколи наче перетинаються, дивні проміжні ланки, несподівані зв’язки. Ми лежимо тут, у лікарняному ліжку нашого сьогодення (які ж на ньому зараз гарні чисті простирадла), і бульки щоденних новин подаються нам через крапельницю. Нам здається, що ми знаємо, хто ми, хоча й не зовсім розуміємо, навіщо ми тут чи коли нас випишуть. А поки ми переймаємось і крутимось у перебинтованій непевності (чи є ми зі своєї волі пацієнтами?), ми займаємося фабуляцією. Ми придумуємо оповідку за оповідкою, щоб приховати факти, яких не знаємо чи не приймаємо, беремо кілька реальних фактів і вигадуємо, відштовхуючись від них. Наші біль і паніка тільки полегшуються заспокійливою фабуляцією; це ми називаємо історією.

Одну річ я скажу на захист історії. Вона дуже добре знаходить. Ми намагаємося щось приховати, а історія його не відпускає. Час на її боці, час і наука. Хоч як люто ми замазуємо чорнилом наші перші думки, історія знаходить спосіб прочитати закреслене. Ми таємно ховаємо своїх жертв (задушених князевичів, опромінених оленів), але історія виявляє, що ми з ними зробили. Ми втратили «Титанік», як видавалося, назавжди в чорноті кальмарового чорнила, а його підняли з дна. Нещодавно знайшли й залишки