Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 36

Теодор

 

От і все. Дядько знайшов свій останній притулок. Його компанією вже вільно керує Нік, плавно спускаючи в унітаз репутацію світового бренду. У Мілани нове захоплення. Оля… Оля нічого мені не обіцяла.

Тому нема чого розігрувати страждання юного Вертера.

Завтра я вилечу до Європи. Не знаю, куди точно. Це неважливо.

Знайоме з дитинства почуття навалюється на плечі і запускає в кров холодну отруту. Завтра я знову опинюся в незнайомому місці, один. Як то воно буде? Як і завжди в моєму житті, починаючи з восьми років. Порожньо. Зі мною будуть лише мої аромати. Вони надійніші за людей.

Оля говорила, що я розповідаю про запахи, як про живих людей. Напевно тому, що я їм довіряю більше. Жалкую, що її запах я не встиг розгадати. Він асоціювався у мене з чимось світлим і радісним. Як іронічно.

Ні, не хочу думати про неї. Нехай буде щаслива зі своїм другом дитинства.

Після невдалої зустрічі з Олею відразу їду складати речі.

В окремий кейс завантажую колекцію ароматів. Половина відділень залишається порожньою. Щоб заповнити їх, доведеться заїхати до офісу. Сподіваюся, охорона пропустить мене. Якщо ні – доведеться дзвонити Ніку та пояснювати, що я злився та просто хочу забрати особисті речі.

Кручу в руках «морські» пляшечки. У пам'яті виринає Її аромат, перемішаний з нитками моря.

Притискаю холодне скло до чола. З горла виривається невиразний стогін.

Ні, мені не байдуже, куди брати квиток. В мене є одна умова – там не повинно бути узбережжя.

Йду в душ. На кошику для білизни лежить футболка. Та сама. В якій Оля провела ніч на моєму дивані. Притискаю до обличчя, вдихаю. Майже нічого не відчуваю. Примара її аромату – ось усе, що залишилося.

Стискаю тканину в кулаку до білих кісточок. Несу до сміття. Чорт, Тео! Все, відпусти! Пальці не розгинаються. Ковтаю ком у горлі, руку трусить.

От халепа! Знаходжу щільний пакет на зіп-застібці та відправляю в нього «сувенір». Нехай залишиться на згадку. Я мазохіст? Ніколи не думав так про себе.

Спиться мені жахливо. Але це навіть добре – відрублюся у літаку.

Прокидаюся на світанку. Замовляю квиток. Що там підходить за часом? Копенгаген? Ні. Барселона? Ні. Мені треба щось без виходу до моря. Бо я захлинуся від болючих думок на березі моря без неї.

Гортаю далі перелік назв. Брюссель. Добре, нехай.

Закидаю багаж у машину і кілька годин кружляю містом. Без мети та майже без думок у голові. Це мій спосіб попрощатися з містом.

Снідаю, заїжджаю до агенції з нерухомості. Віддаю ключі та прошу знайти покупця на квартиру.

Залишилося відвідати офіс та прилаштувати машину.

Від стоянки до офісу всього кілька кроків. Але я встигаю встрянути в пригоду.

Іду швидко, майже на автоматі, і збиваю плечем брюнетку з каре у жовтому сарафані.

Вона незграбно хитається і ойкає, підвертаючи ногу.

Чорт! Як недоречно…

Пропоную відвезти дівчину до травмпункту, доводжу до своєї машини і прошу почекати пару хвилин.

Охорона пропускає без питань, тож я прямую до свого кабінету. Згрібаю залишки колекції. На виході перетинаюся із Ніком. Певно, його попередили про мій візит.

– Далеко зібрався? – підтискає губи, помічаючи кейс в моїх руках.

– Якнайдалі звідси. Радієш?

– Це твоє рішення, – знизає плечима. – Сподіваюся, ти розумієш, що робиш.

– Сподіваюся, це ТИ розумієш, що робиш! – не стримую емоцій. – Дядько вважав тебе другом, довіряв, вніс до заповіту. Для чого? Щоб наступного ж дня після його похорон ти розливав під його брендом помиї?

– То ти боротимешся за свою компанію чи ні?

– Поборовся б із задоволенням. Але на бійки за почуття дівчат у мене алергія.

– Що ти маєш на увазі? Оля відмовила тобі? – дивиться недовірливо. – Мені здавалося, що вона прихильна до тебе.

– Мені теж здавалося, Ніку. Але у Олі є інший. Тому я вітаю тебе та Ірину Батьківну. Загалом, дядечко чудово все влаштував. У дітей-сиріт буде будинок. У тебе компанія. А у мене є квиток до нового життя. Мій літак вже скоро, – простягаю руку на прощання.

– Як собі знаєш, Теодоре… – пильно вдивляється в мене. – Ти впевнений про іншого кавалера? Оля сама тобі сказала?

– Ай, Ніку! Іноді все зрозуміло без слів.

– І ти не хочеш розібратися у цій ситуації? Вплинути на рішення дівчини? Сказати їй про свої почуття?

Втомлено видихаю та хитаю головою. Досить з мене розчарувань та примарних надій. Я вже все вирішив.

– Що ж, виходить, гарні рекомендації не допомогли, – кидає Нік мені вже в спину.

– Що? Які рекомендації? – розгортаюся.

- Твоєї покоївки, яку ти видав за наречену, – посміхається сухими губами.

От же гад повзучий!

– Ти знав?

– Підозрював, потім знайшов це.

Дістає з кишені зім’ятий папірець, подає.

Я дивлюсь на Оліну підроблену анкету. То ось куди вона зникла!

– Ви дуже старанно імітували пристрасть. Я майже повірив у кохання з першого погляду, – цідить холодно. – Що ж, радий, що все склалося таким чином. Хтось з вашої пари все одно мав вийти з гри. М'якої посадки, – недбало киває та відходить.

На що це він натякав? Погрожував? Отакої! Пощастило тобі, дядечку, з другом.

Добре, що ці щурячі гонитви за спадок мене більше не стосуються. Мій літак за три години. У задумі повертаюся до машини.

О ні! На мене ж чекає потерпіла у жовто-гарячому!

Сідаю за кермо, стартую двигун, продумуючи найближчий маршрут до медпункту.

– Одну хвилиночку, будь ласка, – кліпає очима дівчина. А її голос мені здається чомусь знайомим, хоч бачу я її вперше.

З роздратуванням розглядаю брюнетку. Лізе до сумочки, витягає мобільний.

З її телефону лунає ще один знайомий голос: «Ну, зайшов я до неї. – Ім'я називай. – До Олі Савчук зайшов полагодити кран, вона сама мене покликала, між іншим…»

Вслухаюся у розмову затамувавши подих. Кожне слово як удар батога. Кулаки стискаються. Які ж це тортури – слухати і нічого…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍