Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Розділ 37

Вітров чесно доводить мене до аудиторії, там уже зібралися всі наші, однак я не відчуваю незручності. Катя мені посміхається, Федорова піджимає губи, Тая спостерігає, стоячи біля підвіконня. Думаю про те, що ми давно не збиралися на її затишній кухні і потрібно якнайшвидше виправити цю помилку.

— Гарного дня, — Макар залишає поцілунок на губах, коли народ входить до аудиторії.

Він іде, і я заходжу останньою, ненадовго затримуючись біля того, хто стоїть коло дверей.

— Серйозно? Ти ж у нас не ведеш!

— Не веду, але на заміну Рябов впхнув мене, — усміхається Аланьєв, поряд з яким світиться Тая, — дівчатка, давайте, заходимо, — суворо каже викладач і це звучить смішно.

— Згадуєш молодість, Тасю? — шепочу хихочучи. Її посмішкою можна приміщення освітлювати!

— Ага, це так дивно.

Ми сидимо за столом у другому ряду, поки Аланьєв щось розповідає. Дежавю якесь. Тая дивиться на нього заворожено, не блимаючи, а він частіше, ніж дозволено викладачеві, кидає на неї багатозначні погляди. Ніхто не відпускає шпильок на адресу нашої парочки. Вони бояться Марка Валентиновича, а Жарова вже не боїться несхвальних коментарів. Переросла.

Лекція швидко закінчується. Я виходжу з аудиторії разом із усіма, не чекаючи на подругу. Їй зараз не до мене, тож відходжу до колони і чекаю, поки вона вийде. Повз проноситься Артем Лукашин. Його, до речі, на парі не було.

— Привіт, — він зупиняється поряд, помітивши і намагається перепочити.

— Ти чого, як на пожежу? — питаю посміхаючись.

— Запізнився. Справи були, а ти як, Аріно?

— Все в порядку. У тебе куртка забруднилася, — помічаю плями від чогось зеленого на його верхньому одязі.

— Ой, ага, — поспішно промовляє, стягуючи вітрівку, а потім складає навпіл і перекидає через лямку рюкзака, — Корєв сильно ганяв?

— У нас заміна. Замість нього був Аланьєв.

Артем не виглядає здивованим. А з огляду на те, що Марк відсутніх великодушно не відзначав, вважай викрутився. І тільки відкриваю рота, щоб озвучити це одногрупнику, як сильні руки притискають мене до себе ззаду.

— Як пройшла пара, Рішо?

— Гарного дня, Тьом, — і перш, ніж обернутися обличчям до Макара, помічаю обпалюючий люттю погляд.

Таї все ще немає, і я погоджуюсь спуститися з Вітровим до кафетерію, на ходу друкуючи їй смс-ку. Ми сідаємо за окремий столик, а потім Макар іде робити замовлення.

— Це багато, я ж тільки піцу просила, — виривається в мене.

— Їж, — присуває до мене тацю.

— Ти сьогодні весь день в універі? — питаю, відламуючи шматочок відбивної.

— Ага, у деканаті натякнули, що раз на тиждень треба бути повний день. З'являтимуся в різні дні тижня, щоб майоріти перед очима у різних викладів.

— З роботи відпустять?

— Так, — киває, — Поїхали до боулінгу після пар?

— Давай, — погоджуюсь, прикинувши, що на завтра задали не так уже й багато.

У буфет входить Тася і я роблю запрошувальний знак рукою, кликаючи за наш столик.

Вона підходить до стійки, купує щось та підходить до нас.

— Привіт ще раз, Макаре, — сідає за вільний стілець.

— Привіт, — у нього пілінькає телефон, Макар знімає блокування, читає щось, — мені час. Гарного дня, Таю, побачимось після пар, Рішо.

— Я вам завадила? — запитує, коли ми залишаємося вдвох.

— Ні, звісно ні. Я ж сама тебе запросила. Як ти? Ми давно не теревенили. Може, зберемося в тебе? Я напрошуюсь!

— Так! Сама хотіла запропонувати, та якось все… — вона знизує плечима, шукаючи відповідного слова.

— Все мчить кудись, а я на узбіччі, — кажу те, що відчуваю сама.

— Ага. І швидкість позамежна, — Жарова зітхає, длубаючи салат.

— У тебе щось сталося?

— Ні. У Марка. Занадто багато роботи. А тепер він їде на конференцію з англійкою, — видихає, з шумом відкидаючи столовий прилад.

— З Віолеттою?

— Ага, — підтверджує, закотивши очі, — на два дні.

— Це лише два дні, Тай.

— Я чудово знаю, скільки можна встигнути за два дні в Берліні, — відрізає Жарова і знову хапає виделку.

— Так вони ще й в…

— Ні. У Відень, — невдоволено кривиться.

— Отакої. Романтично, — тихо коментую. Я завжди правду говорю.

— От і я так думаю...

— А ти з ним говорила, Таю?

— Про що, Аріно? Я знаю, що він мені скаже. Та він уже сказав «по роботі». Що мені, забороняти йому їхати? — вона різко вирівнює спину і виглядає при цьому зібраною. Але нещасною. Не такою, як на парі.

— Не знаю. Скажи йому чесно. Може, й справді, не поїде?

Вона невизначено знизує плечима, нічого так і не відповівши. А я думаю про зебру та її смуги. Біла, чорна, біла, чорна...

Останні пари веселощів не викликають. Атмосфера напружена, Тася кисла і я мимоволі переймаю її настрій на себе. Я не можу їй допомогти, але дуже хочеться. Ми прощаємось в аудиторії, бо Жарова обіцяла зайти до Марка, а я спускаюся вниз, чекаючи поїздки до боулінгу. Не впевнена, що хочу вибивати страйки, можливо, я попрошу переграти і ми підемо в кіно?

— Ну, що, готова їхати? — зустрічає Макар біля входу.

Я посміхаюся йому, вперше обіймаючи поперед нього.

— Скучила, — пояснюю свій порив, коли він стурбовано заглядає в очі.

— Я теж скучив, — він виглядає дуже задоволеним після моїх слів.

Коли ми відриваємося один від одного, то помічаю Мишка Латаєва, якому киває Макар.

— Все добре? — Вітров дивиться на нього недобрим поглядом. Мене це бентежить. Вони ж найкращі друзі.

— Так, все чудово.

Ми все ще стоїмо на місці, коли у моїй сумці починає дзвонити мобільник. На екрані «Мамуля».

— Аріно, будь ласка, їдь додому. Це терміново, — швидко каже вона.

— Все нормально? Усі живі? — мій голос відразу змінюється на схвильований. Дивлюся на Макара у пошуку підтримки. Він стискає мою руку, але нахмурюється.

— Так. Але швидше. Якщо потрібно, то візьми таксі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍