Читати книгу - "Жарт"

Сталося те, чого не повинно було б статися. Побачивши в Люціїній усмішці її зцілену душу, я сягнув мети і повинен був піти собі. Але я не зробив цього. І потім це не призвело до добра. Ми й далі жили в тому самому держгоспі. Люція розцвітала, вона була наче весна, що поволі оберталася літом довкола нас. Але я, замість того щоб бути щасливим разом із нею, страшенно боявся цієї жіночої весни коло себе, яку сам і розбудив і яка тепер тягнулася до мене своїми пелюстками, на які, я знав, ніякого права у мене не було і які не повинні були бути моїми. У Празі в мене була дружина із сином, які з нетерпінням чекали на мої нечасті приїзди.

Боявся я урвати ті близькі стосунки, що складалися в мене з Люцією, адже це страшенно засмутило б її, та не зважувався й розвивати їх, адже було зрозуміло, що не маю ніякого на те права. Я бажав Люцію і водночас боявся її кохання, бо не знав, що з ним удіяти. Переднішу природність наших розмов я підтримував лише ціною надзвичайних зусиль. Поміж нами ставали мої сумніви. Тепер у мене було таке відчуття, наче моя духовна поміч Люцїї уже розвінчана. Ніби насправді я фізично хотів її від тієї миті, коли вона постала переді мною. Наче діяв я немов звабник під личиною доброго проповідника. Ніби всі ті гарні розмови про Христа і про Господа тільки приховували ниці тілесні бажання. Здавалося, ніби, попустивши віжки своїй сексуальності, я забруднив чистоту мого первісного задуму і цілковито позбувся моїх заслуг перед Богом.

Та щойно я сягнув цієї думки, як мої міркування поточилися у зворотному напрямку: оце зухвалість, картав я себе, оце самолюбна претензія, — прагнення вислужитися перед Богом, намагання сподобатися йому! Що означають людські заслуги перед його лицем? Нічого, нічого, нічогісінько. Люція кохає мене, і її духовне здоров’я залежить від моєї любові! Невже повинен я кинути її у прірву відчаю лише тому, що так турбуюся про свою чистоту? Чи не буде за це зневажати мене Господь? І якщо моя пристрасть гріховна, то що важливіше — Люціїне життя чи моя невинність? Нехай буде це мій гріх, я сам понесу його тягар, і погубить він тільки мене самого!

Поки я отак міркував і сумнівався, раптом надійшов удар іззовні. Центральні установи сфабрикували проти нашого директора політичну справу. Хоч він і захищався щомога, його, крім усього іншого, обвинувачували в тому, що він оточив себе підозрілими елементами. Поміж ними опинився і я: мовляв, мене витурили з університету за погляди, що ворожі державі, а також за клерикалізм. Марно намагався директор довести, що я не клерикал і мене не вигнали з університету. Що дужче боронив він мене, то більше підтверджував зв’язок зі мною і ще більше погіршував свою ситуацію. Аж для мене це стало нестерпним.

Несправедливість, Людвіку? Авжеж, це те слово, яке ви частенько промовляєте, коли чуєте про цю справу чи про подібні випадки. Але я не знаю, що таке несправедливість. Якби не було над людськими справами нічого іншого і якби вчинки мали тільки те значення, яке визнають за ними ті, хто їх учинив, то поняття справедливості було б цілком виправдане, і я сам скористався б ним, коли мене витурили з державного господарства, де я так старанно працював. Може, навіть логічно було б повстати проти тієї несправедливості й запекло боротися за свої невеликі людські права.

Та зазвичай події несуть у собі зміст, що значно відрізняється від того, якого надають їм їхні сліпі автори; часто вони є замаскованими вказівками згори, і люди, що їх допускають, є тільки несвідомими носіями верховної волі, про яку вони навіть не підозрюють.

На моє переконання, якраз так і сталося. Тому я сприйняв події в господарстві з полегшенням. У них я побачив чітку вказівку: відійди від Люції, поки не пізно. Ти виконав свою місію. Її плоди тобі не належать. Твій шлях провадить деінде.

Отож я вчинив, як і два роки тому на факультеті природничих наук. Попрощався з Люцією, що з розпуки обливалася сльозами, і рушив назустріч очевидній катастрофі. Я запропонував, що сам покину держгосп. Директор, щоправда, протестував, але я знав, що він робив це з чемності, а насправді йому аж легше стало.

Тільки цього раз моє добровільне звільнення нікого не зворушило. Не було вже тут моїх друзів-партійців, що встелили б мій шлях гарними характеристиками і добрими напучуваннями. Господарство я покидав як людина, котра сама визнала, що негідна виконувати бодай більш чи менш значущу працю в цій державі. Отак я став будівельником.

18

Це сталося одного осіннього дня 1956 року. Уперше за п’ять років ми зустрілися з Людвіком у вагоні-ресторані швидкого потяга Прага — Братислава. Я прямував на будівництво заводу на сході Моравії. Людвік нещодавно відбув свій контракт із остравськими копальнями. У Празі він подав клопотання, щоб йому дозволили скінчити студії в університеті. Зараз він їхав додому, в Моравію. Ще трохи — і ми розминулися б. Ми відразу впізнали один одного і здивовані були з того, які подібні наші долі.

Дуже добре пригадую, Людвіку, з якою увагою ви слухали, коли я розповідав про мій від’їзд, про інтриги в тому господарстві, внаслідок яких я став мулярем. Дякую вам за цю увагу. Ви розгнівалися, казали, що це несправедливо, по-дурному. Навіть на мене напали: докоряли, що я не боронився, здався, мовляв. Ніколи й нізвідки, казали ви, не можна йти самохіть. Нехай наші вороги вдаються до найгіршого! Нащо полегшувати їм сумління?

Ви гірник, я муляр. Такі схожі наші долі, й такі ми різні! Я прощаю, ви не прощаєте, я мирний, ви бунтівливий. Такі схожі ми зовні, такі далекі один від одного внутрішньо!

Набагато менше від мене усвідомлюєте ви цю віддаль поміж нами. Детально пояснюючи, за що вас виключили з партії, ви були певні того, що я на вашому боці й так само обурений отим лицемірством товаришів, які покарали вас за те, що ви кепкували з найсвятішого для них. Хіба було там на що гніватися? — зі щирим подивом запитали ви.

Скажу вам ось що: в Женеві, коли там орудував Кальвін, жив один молодик, може, такий, як і ви оце, розумний і насмішкуватий хлопчина. У нього знайшли нотатки, де він кепкував з Ісуса Христа і Святого Письма. І на що там було гніватися? — звісно ж, питав