Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

західної лівиці Радянський Союз, що був у центрі уваги, тепер втрачає актуальність. Розпочав цей процес Хрущов, а закінчив Брежнєв. Виправдання дій країн Варшавського договору в Чехословаччині, брежнєвська доктрина «братньої допомоги» — цілком очевидне прикриття для політики великих держав, що явно нищить рух марксистів, комуністів. Отаке насильство вже не цікаве: воно традиційне, а не особисте чи ідеологічне. Доктрина Брежнєва — алібі, а не теорія. А тим часом СРСР має конкурентів за звання батьківщини революції.

Точно. Було три способи залишатися затятим критиком усього радянського проекту і водночас крайнім лівим. Перший, найменш значущий, — те, що Перрі Андерсон назвав «західним марксизмом». Маловідомі інтелектуали німецької, італійської, французької, англійської марксистської лівиці зазнали поразки від офіційного комунізму, але далі проголошували себе речниками такого собі внутрішньо не-суперечливого радикального марксизму: це Карл Корш, Дьйордь Лукач, Люсьен Ґольдман, а насамперед і в дещо інший спосіб — Антоніо Ґрамші. Однак усі ці люди були схожі на Розу Люксембурґ, чий образ наново віднайдено в ті роки, і на Троцького: їхня прикметна чеснота полягала в тому, що вони програли. У 1917–1956 роках радянським козирем був статус переможців Історії, а по тому вже невдахи почали справляти краще враження. Принаймні в них були чисті руки. Завдяки окремим нововіднайденим відступникам — чи то офіційним, чи то прихованим, серед яких наймаргінальнішим був Карл Корш, а центральним — Ґрамші, — науковці й інтелектуали знайшли своє місце в лавах відступників від респектабельного марксизму. Але це мало свою ціну: вони відірвалися від історії XX століття.

Другий, дещо вагоміший спосіб вважати себе лівим, вищим за комунізм, — ототожнюватися з молодим Марксом. Це означало поділяти відроджене прочитання Маркса передусім як філософа, геґельянця, теоретика відчуження — і високо цінувати ці його іпостасі. Марксові твори до 1845 року, а особливо «Економічно-філософські рукописи» 1844-го, тепер лягли в основу канону.

Проти цього ополчилися партійні ідеологи на кшталт Луї Альтюссера, які доходили до абсурду, наполягаючи, буцім у марксизмі існує епістемологічний розрив, і все, що Карл Маркс написав до 1845 року, — насправді не марксизм. Однак у перевідкритті молодого Маркса була перевага: воно давало цілком новий словник. Марксизм як мова став придатнішим для поширення: доступний студентам, застосовний до нових, замінних революційних категорій, як-от жінки, геї, ті ж таки студенти тощо. Тепер таких людей можна легко ввести в наратив, хай вони напряму не пов’язані з «синьокомірцевим» пролетаріатом.

Третій і найважливіший шлях — звісно, Китайська революція та селянські революції, що саме відбувалися в Центральній Америці, Латинській Америці, Східній і Західній Африці, Південно-Східній Азії. Здавалося, центр тяжіння історії змістився із Заходу й навіть Радянського Союзу до суто аграрних суспільств. Ці революції збіглися з розквітом досліджень селянства і селянських революцій у Західній Європі та Сполучених Штатах. Аграрний комунізм Мао мав особливо вигідну властивість: у нього можна було вкласти будь-який сенс. Ба більше, Росія була Європою, а Китай — «третім світом». Це ставало дедалі важливішим для молодшого покоління, що вважало Європу і Північну Америку безнадійно втраченими для лівиці.

Ну, так Радянський Союз програв через власний успіх. Ленінова ідея — чи, з іншого погляду, збочення — полягала в тому, що після революції можна було побудувати репліку буржуазного індустріального суспільства...

А тоді його повалити...

...зсередини і побудувати соціалізм. А на ділі виходить, що, поки ти будував репліку капіталізму, оригінал уже став чимось значно приємнішим. І ти марудишся з тією реплікою, яка здається дедалі менш привабливою і вже не ладна конкурувати ні з принадами Заходу, ні з ентузіазмом «третього світу».

Радянський Союз в очах своїх критиків проходить шлях від жахливого до нудного, а в очах прихильників — від багатонадійного до безперспективного.

Ось той-таки Микита Хрущов. З одного боку, він приїжджає в Америку і сперечається з Ніксоном, хто виробляє кращі холодильники. З іншого боку, він повертається до Москви й дозволяє собі революційний запал стосовно Куби. Тож Радянський Союз постає в пога-ному світлі не раз, а двічі: така собі гірша копія Америки, що прагне побачити оновлену себе на Кубі.

Тим часом Мао і (після Мао) дрібніші мао деінде не мають таких подвійних амбіцій. Китайську культурну революцію, що насправді знавісніло відтворює деякі сторони сталінізму, мої сучасники в Кембриджі кінця 1960-х сприймають як свіжий прилив енергії, юнацький порив постійно оновлювати революцію — на противагу нудним старим чоловікам у Москві.

Китай — ще одне свідчення, що успіх Леніна став його поразкою. Ленін і Троцький розраховували, що коли відбудеться одна недозріла революція у відсталій країні, то за нею слідуватимуть зрілі революції у країнах Заходу, які вже індустріалізувалися чи перебувають у процесі. А вийшло не так. Натомість ленінське повстання стало річчю в собі. Воно стало моделлю революції для інших аграрних країн, із традиційного марксистського погляду ще менш готових до революції.

Сталінське нищення радянської інтелігенції було несистематичним. По суті, роздрібним. Мао вбивав оптом, Пол Пот був універсальним. Що робити, коли стикаєшся з ризиком, що інтелектуали, містяни чи буржуазія (те, що від неї лишилося) можуть сформувати невдоволену критичну опозицію, або із самим їхнім інакодумним опозиційним потенціалом, хай іще несформованим? Та просто усунути їх. Знищити. Доки логіка революційного екстермінізму сягнула Камбоджі, ідеологічні цілі комунізму переплелися з колективними категоріями нацизму.

Ми говоримо так, ніби річ лише в розчаруваннях 1950–1960-х років. Але була група інтелектуальних критиків марксизму й Радянського Союзу, які або зневірилися в марксизмі значно раніше, або взагалі не хотіли мати з ним діла: це ліберали Холодної війни.

Насправді Холодна війна на інтелектуально-культурному рівні, а в багатьох країнах — також на політичному, точилася не між лівими і правими, а всередині лівиці. Насправді політична розмежувальна лінія відокремлювала комуністів та їхніх попутників від соціал-демократів — з окремими винятками на зразок Італії, де соціалісти якийсь час були на боці комуністів. У культурному сенсі лінію розмежування провела успадкована культурна політика 1930-х.

Із цим розумінням стає зрозуміліше, ким були ліберали Холодної війни. Це такі люди, як Сідні Гук — єврей-марксист, який відійшов від марксизму, фахівець із Маркса, який навчався у нью-йоркському Сіті-коледжі. Він народився 1902 року в бруклінській громаді лівих євреїв-іммігрантів, яких приваблював комунізм як ідеологія. Гук не приймав посилення ролі Сталіна і певний час симпатизував Троцькому. Згодом він почав сприймати Троцького як особу заблукану або як носія такого ленінізму, що був не надто кращим за сталінізм. Гук став агресивно соціалістичним критиком комунізму.

Тут ключове — оце «агресивно соціалістичним». Сідні Гук зовсім не був реакціонером. Він зовсім