Читати книгу - "Щастя за мільйон, Ангеліна Кріхелі"

Розділ 42

Дівчина обережно кивнула головою. Кожен рух віддавався болем у всьому тілі.

- А він, правда, так сильно кохає цю Катю? – тихо спитала вона.

Льоша відповів поглядом, повним співчуття. Він чекав. І чекав не даремно. Добре обміркувавши почуте і пережите минулого вечора, Настя кивнула.

- Добре. Мільйон за розбите серце - не так вже й погано, як відступні.

Дивно, скільки функцій виявилося в одного нещасного мільйона, що кочував з рук до рук і з мрії до мрії.

- Хочеш, щоб я залишив його тут? Чи переказати суму на твій рахунок? – спокійно поцікавився Льоша.

- На рахунок, звичайно, - пирхнула Настя. - Хочу спати спокійно, одужуючи. І ще в мене до тебе прохання. У моїй квартирі влаштувався Влад, заявивши, що йому нема де жити. А тип він виявився вкрай нестерпний. Чи не міг би ти допомогти йому звільнити моє житло?

Самсонов зрозуміло посміхнувся і кивнув. Настя відповіла вдячною посмішкою.

Добре, коли розлучитися виходить із легким серцем, залишаючись якщо не друзями, то хоча б не ворогами.

***
Катя прокинулася від дзвінка мобільного телефону. Юристу вдалося за лічені години знайти відповідний варіант орендованої квартири для самотньої пристойної дівчини. Вона захопилася оперативністю та професіоналізмом, викликавши збентежену усмішку на вустах чоловіка.

Подякувавши йому, Катерина взялася за збори, розсудивши, що якщо не надовго, то й речей потрібно небагато. Напевно, Стас намагатиметься її шукати. З упертості. Не знайде та заспокоїться. Тоді вона зможе повернутися додому і продовжувати жити колишнім життям.

Втім, ні. Тепер у неї виникло кілька важливих справ.

Катя задумливо глянула на нову валізу, придбану в поїздці. Перебрала вміст, залишивши лише найзручніші речі. Вклала ще кілька старих светрів. З тугою глянула на старий сімейний альбом та бабусину улюблену книгу.

Сіла на її ліжко, схрестивши ноги по-турецьки, пригорнула любовно книгу до грудей.

- Ти пробач, бабусю, не журиться мені по тобі. Ніяк не можу відпустити тебе просто, – пробурмотіла дівчина, розкриваючи книгу.

Уперлася здивованим поглядом у списаний рідним почерком білий аркуш, який став закладкою. Рішуче змахнула сльози, що набігли, зацікавлено і дбайливо розгортаючи сторінку.

"Мила моя Катюшо ..."

Брови Катерини злетіли до вічно неслухняного чубчика. Вона спустила ноги з ліжка, сама не знаючи, куди збиралася йти і навіщо. Але не сиділося. Бабуся ніколи не писала їй листів. Жили разом. А коли навчалася в іншому місті, то дзвонили. Вона ніколи не впускала у своє життя новомодні технології. Жартувала, мовляв, вони полегшують життя тим, у кого воно важке, а мені з Богом легко живеться.

Катя так не вважала, але не сперечалася. З бабусею взагалі безглуздо сперечатися було.

Дівчина знову глянула на лист, виявивши себе на шляху до кухні. Чудова істота людина - думає завжди чимось, що нижче за голову. Усміхнулася своїм роздумам. Заварила собі чай, насилу стримавшись, щоб не налити і в бабусину чашку. Цей лист ніби знову її оживив, зробив ближче.

"Мила моя Катюшо,

година моя близька, я відчуваю це. Не кори себе. Я знаю, чим усе скінчиться, і твої старання бачу. Ти не винна ні в чому. А я просто втомилася...

Бережись благодійників, щоб подяка до них не переплутати з любов'ю. Пристрасть та закоханість не в змозі замінити її. Це мені, на жаль, не з чуток відомо. А там уже сама вирішуй, як жити, бо життя тільки твоє. Тому вчись, онученя, говорити "ні" і йти. Звільняй місце для кращого, а не задовольняйся тим, що підсунули.

Так і зі справою життя. Твоя справа – іншим допомагати, це правильно. Ось тільки шлях зовсім інший. Тому коли ти продаси наш з тобою будинок і почнеш все спочатку, мої записи знахарські вези з собою, куди б не поїхала. Рано чи пізно все одно до них прийдеш.

Ну, полізла з непроханими порадами, і буде. Тепер про головне. Я люблю тебе, онученько. Відпускай..."

Катерина з недовірою вдивилася в рядки листа, кожна літера якого була сповнена ніжністю, турботою та любов'ю. Прозорлива, мудра бабусю, як ти знову все передбачила...

- Можна я ще трохи потримаю тебе? - з доброю усмішкою крізь сльози спитала онука.

Допивши свій давно остиглий чай і перечитавши листа кілька разів, Катя знову набрала вже добре знайомий номер телефону.

- Тільки не смійтеся, але я до вас знову з проханням...

- Катю, - співчутливо обізвався чоловік, - це не прохання, це моя робота. Ви платите мені за них щомісяця з вашого рахунку. Як і за ведення решти всіх справ.

Дівчина осмислила почуте, кивнула самій собі і продовжила:

– Бабуся сказала продавати її будинок.

Юрист на мить забарився, побоюючись глибокої депресії своєї клієнтки на ґрунті смерті єдиної родички.

- Я не збожеволіла, - відразу пояснила Катя. - Знайшла бабусиного листа. Поштою не перешлю, воно дуже особисте. Але вона хотіла... щоб я її відпустила і продала будинок. Тому що в ньому я точно ніколи цього не зроблю. Тільки не поспішайте, будь ласка, - квапливо попросила вона. - Дайте мені час. Я відпускатиму повільно, потроху, гаразд?

Юрист сентиментально змахнув крадькома сльозу, радіючи, що співрозмовниця зараз його не бачить.

– А де жити далі хочете? - як би, між іншим уточнив чоловік, беручи себе до рук.

- Не вирішила поки що. Чекаю листів від бабусі, - ніяково пожартувала Катя. - Але точно подалі звідси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍