Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Після вечері Лія запропонувала пройтися видатними місцями — погодився. Він через слово слухав історію міста, її розповідь про пам’ятники, про будівлі, які відвідували видатні люди, про яких він вперше чув, адже всі вони народилися й померли за той час, що він перебував у капсулі. Все це йшло фоном до приємної прогулянки. Вони зробили коло й повернулися на площу біля фонтана та присіли на вільну лаву між кущів чогось хвойного.

— Як тобі прогулянка? — запитала Лія.

— Дуже цікава й інформативна. Дякую, — усміхнувся Тео, поглянувши на неї.

— Сподобалося?

— Дуже.

— Може, зробимо її ще незабутнішою?

— Це як? — запитав Тео, хоча в блиску Ліїних очей і так читалася відповідь.

— Отак, — вона підвелася, сіла йому на коліна, поклала руки йому на плечі й припала губами до його губ. Все сталося настільки швидко, що Тео не встиг ні підвестися, ні відсунутися.

— Чекай, Ліє, — він спробував відвернутися й звільнитися з її обіймів, однак це було непросто.

— Що? — запитала вона, відхилившись і важко дихаючи. — Тобі не подобається?

— Подобається, але...

— Ніяких але: якщо подобається, то не варто зупинятися, — вона спробувала знову його поцілувати, однак цього разу він вже був готовий: взяв її за плечі і не дозволив до себе наблизитися.

— Ліє, послухай. Ти гарна дівчина, з тобою добре, але... нам варто зупинитися.

— Тільки не кажи, що після спілкування з Майстром Любомиром ти вирішив взяти аскезу.

— Ні, він тут ні до чого. Я... У мене... одним словом, нам варто утриматися від надто близького спілкування.

— Але чому? Ти що, хворий?

— Ну, не те щоб хворий, просто... Хоча, можна й так сказати.

Лія помовчала, розглядаючи його, потім підвелася з його ніг.

— Знаєш, мене ще жодного разу не відшивали, — буркнула вона, поправляючи сукню.

— Я тебе не відшиваю, просто не хочу тобою ризикувати.

— Ризикувати? Ти не міг вигадати щось оригінальніше? Як ти міг зіпсувати такий чудовий вечір? Все ж було так добре! А могло закінчитися просто феєрично!

— Вибач.

— Засунь свої вибачення туди, куди не світить сонце, — вона обурено фиркнула, взяла з лави свою сумочку, зло зиркнула на нього й пішла у напрямку бізнес-центру, нічого більше не сказавши.

Тео поглянув їй услід. Можливо, вона очікувала, що він побіжить за нею і вибачатиметься, але він не збирався цього робити і про свою відмову від феєричного продовження вечора не шкодував. У іншому своєму житті він би, не вагаючись, погодився, таке траплялося не раз, особливо після вдалих ігор, але зараз, коли він опинився в зміненому світі, та ще й інфікований штучним вірусом... така поведінка може мати непередбачувані наслідки.

Він відкинувся на спинку лави, закинув руки за голову і поглянув на фонтан. Споглядання води розганяло різні метушливі думки і дозволяло розвантажити мозок. Тео сидів, дивився на воду та ні про що не думав. І ця маленька миттєвість йому дуже подобалася.

 

Коли на сході зажеврів світанок, Тео зрозумів, що час повертатися до будинку, і бажано зробити це раніше, ніж сонце зійде, аби не дивувати містян. Він приблизно пам’ятав куди йти, але вирішив не блукати кварталами, а піти до річки і вийти на ту дорогу, якою він з Аяном їхав велосипедом. Так точно дійде без пригод.

Центральні двері були замкнені. Він обійшов будинок і спробував зайти через кухню. Ці двері лишили відчиненими.

Спати не хотілося, тому Тео пішов до вітальні, знайшов залишену в ній свою сумку з речами, витяг з неї метальні ножі та зроблені Лялечкою «шпильки» і пішов на задній двір. Це був порожній майданчик, огороджений металевою сіткою, на якому під невеличким навісом стояв мангал, а в центрі стирчали пеньки від дерев, які тут колись росли. Мабуть, фруктових. Навряд чи вони становили якусь цінність, тому Тео вирішив, що вони будуть мішенню.

Кидати шпильки виявилося зручніше за ножі. Із усіх, що мав, він обрав дві, довжину який визначив оптимальною для себе. Кидав, витягав їх з пенька, повертався на позицію і кидав знов. Вчергове пішовши за шпильками, почув за сіткою збоку чийсь приглушений кашель. Це було неочікувано, оскільки вважав, що всі сплять і він тут сам, але ще неочікуваніше були зустрітися поглядом із Мартою.

— Влучно кидаєш, — сказала вона, прокашлявшись.

— Дякую, — відповів, підійшовши до сітки.

Марта сиділа на сходах тераси, закутана в строкатий плед поверх бордової піжами.

— Чому не спиш? — запитала вона.

— Не хочеться. А ти?

— На вулиці якось легше дихається. Як минула твоя екскурсія?

— Екскурсія — добре, — він кивнув, перевівши погляд на шпильки в руках.

— А що недобре?

— Мені обов’язково відповідати на це питання?

— Можеш нічого не казати, я здогадуюся, але... Лія вправна. Невже все було так погано? — вона посміхнулась, скрививши кутик губ.

— Нічого не було, — Тео обурено зиркнув на неї.

— Чому?

— Ти знаєш чому.

— Якщо через твій вірус, то існують різні способи уникнути інфікування. Лія обережна, тому ти міг не хвилюватися через це і прийняти її пропозицію, — Марта зітхнула і щільніше закуталася в плед.

Тео засопів і відвернувся. Ніби лавиною його накрило розуміння того, що всі чудово знали, з якою метою Лія кличе його на прогулянку, тільки він один наївно вважав, що це просто екскурсія. Обурення наростало, і він зібрався було відповісти Марті на її останню фразу, як вона знову закашлялася, приклала руку до рота, і Тео побачив, як крізь її пальці просочилася кров. Він насупився, перевів погляд з її руки на обличчя і зустрів Мартин переляканий погляд.

— Будь ласка, нікому не кажи, — пролепетала вона, витерши кров рукавом піжами.

МАРТА