Читати книгу - "Стара хвороба"

До того ж я не збираюся брати з собою жодних речей. А ті деякі речі ви надішлете потім.

— Гаразд, але… Завтра не вийде через певні причини… Тороський експрес вже поїхав сьогодні.

— Я поїду щоденним потягом.

Юсуф посміхнувся і спитав:

— Потягом, що не має спальних вагонів? Це неможливо…

Потрібно було сказати «хай буде що буде». Але вона злякалася, що Юсуф витлумачить цей поспіх по-своєму, і стримала себе:

— Ви маєте слушність, варто почекати першого експреса.

— Чекати залишилося недовго — до понеділка. Завтра я зателеграфую в Алеппо і замовлю вам купе.

— Дякую… У мене й справді ще є кілька справ. Авжеж, доведеться залишитися ще на два-три дні… У Гьольюзю розкидані деякі мої речі, і мені, звичайно, доведеться збирати їх самій.

— З’їздите туди завтра чи в будь-який інший день.

— У такому разі, давайте завтра.

Речі були лише приводом. У її серці несподівано виникло нездоланне бажання востаннє побачити те місце біля басейну, де сидів батько, і кімнату, де вони з Юсуфом стали чоловіком і дружиною.

Вона сподівалася, що Юсуф поїде з нею. Але коли вона встала вранці, їй сказали, що він приготував автомобіль для її поїздки в Гьольюзю, а сам із хортами й рушницями подався на полювання.

Зулейха поїхала в маєток востаннє з Баба-ефенді.

День випав мрячний і холодний. І доки вона з в’язкою ключів нипала неприбраними кімнатами, що встигли припасти порохом, і збирала речі, Баба-ефенді ходив за нею по п’ятах і все розповідав про плани на літо. Як тільки стане на годині, перше що він зробить, це вирве з корінням всі оці квіти по «дві пара» і на їх місці посадить інші, чим перетворить садок Зулейхи на сад, схожий на той, що на Криті.

* * *

Тієї ночі після розмови з Юсуфом Зулейха дуже тихо і обережно, щоб ніхто не чув, перебрала свої речі і зібрала валізи.

Отже, ще два дні забере її поїздка в Гьольюзю. Залишалося лише чекати понеділка.

Всі ці дні Юсуф десь пропадав. Зулейха постійно залишалася вдома сама зі свекрухою. Вона їй ні словом не обмовилася про свою домовленість із Юсуфом. Енісе-ханим, боячись, як би в її словах не прозвучав який натяк, теж німувала. Мабуть, отримала суворе напучення від сина.

Енісе-ханим захворіла. Але вона не лягала і лише никала по будинку. Її очі, здавалося, стали ще більшими і темнішими на пожовклому обличчі.

Зулейха не забула тієї турботи, з якою поставилася до неї свекруха, поки вона сама була хвора. Коли до від’їзду залишився день, вона зайшла до неї в кімнату. Енісе-ханим лежала на килимі долі, випроставшись на повний зріст, Зулейха нагнулася і торкнула її за руку:

— У вас жар, ви погано себе почуваєте. Вам потрібно роздягтися і лягти в ліжко.

Стара жінка раптом підвелася з підлоги.

— Ні, дитя моє, це, мабуть, погода на мене з настанням весни так погано діє. Іноді так буває. Якби ми були в Гьольюзю, то я б пройшлася, і все б де й ділося. Давай-но, якщо хочеш, попросимо візок та трохи проїдемося з тобою.

Зулейху здивувала ця пропозиція свекрухи. Вона не могла пригадати, щоб вони бодай раз виїздили з нею на вулицю.

Трохи згодом до воріт під’їхав критий візок. Незважаючи на дощ, що лив ливцем, вони поїхали в степ, а назад повернулися невідомим Зулейсі кружним шляхом.

Нарешті, коли на околиці міста замаячіли перші будинки, вони зупинилися біля огорожі. Це був цвинтар.

— Ось, донечко, — сказала Енісе-ханим, — вийдімо ненадовго і, коли вже нам по дорозі, провідаємо твоїх батька й матінку… Я торік живці посадила, погляньмо, чи що виросло…

Зулейха схаменулася лише зараз. Виходить, свекруха привезла її провідати батька.

Зулейха, похнюпившись, ішла між могильними плитами, намагаючись не вгрузати каблуками у вологу землю. Їй хотілося розплакатися від чистих і релігійних почуттів цієї старої жінки.

* * *

Нарешті настав понеділок. День розставання…

Автомобіль чекав їх уже десять хвилин. Усі валізи ще півгодини тому віднесли вниз і поставили біля дверей.

Але Зулейха все ніяк не могла спуститися. Вона розгублено тинялася кімнатою туди й сюди, ніби шукаючи чогось, і раз у раз відчиняла та зачиняла двері.

Нагорі нікого. Всі домашні зібралися і чекають її в передпокої.

Попереду в неї — останні тяжкі хвилини внизу… Звичайно, і вони минуть. Востаннє, поглянувши на себе в дзеркало в передпокої і поправивши волосся, вона спустилася вниз.

Зовиці стояли біля каміна. Двоє слуг швидко вибігли в передпокій.

Свекруха біля прочинених на вулицю дверей сіла навпочіпки, обхопивши голову руками. Побачивши Зулейху, вона підвелася, поправила поли ентарі і хустку на голові.

Зулейха спокійно і дуже по-доброму обійняла зовиць, підняла на руки малюків, розцілувала їх, потім поплескала по підборіддю і по спині слуг, які хотіли поцілувати їй руки.

Нарешті вона підійшла до свекрухи, котра, здавалося, затаїлася за стулкою дверей. Стара жінка завжди цілувала її в щоки, а тут ще й притисла її до грудей і легенько покачала, ніби заколисуючи маленьку дитину.

Баба-ефенді у дворі давав нагінку слугам:

— Сцо це таке? Ви сцо, у такому велицезному будинку кухля води не найсли? Звицаїв не знаєте? У вас у васих селах, сцо, воду не ллють, коли хто в дорогу вирушає? Сцоб Всевисній беріг та доїхали всі зиві-здорові?

Тут невідь-звідки на шию Юсуфові кинувся кривоногий старий з рідкою борідкою і в синьому пальті, доручив привезти йому з Мерсіна коробку якогось невідомого насіння і попросив зав’язати собі на пальці вузлик, щоб не забути.

Зулейха дуже злякалася, як би й цього разу, як під час поїздки в Гьольюзю два дні тому, Юсуф не послав супроводити її когось стороннього.

Але тут побачила, як той різким рухом відірвав руки бородатого старого від свого коміра і попрямував до машини.

— Ну навіщо ви себе утруднюєте, що за потреба? — не могла вона стриматися, щоб не сказати.

Юсуф показав на тих, хто був у дворі.

— Та хіба ж так чинять? Я довезу вас до Єнідже.

Автомобіль проїздив Кизкалесі.

З самого початку дороги Зулейха сиділа, притулившись щокою до скла, і, не кажучи ні слова, дивилася на степи і гори.

Несподівано вона сказала:

— Скільки років ми не бачили Кизкалесі?

Юсуф ніби прокинувся від сну і розгубився, не знаючи, що відповісти:

— Не було коли…

— Відтоді, як я побачила це місце вперше, минуло шість років!

— Більше… Майже сім… Час летить швидко.

— Так, просто як день минає…

— Ми, напевно, так само будемо говорити, коли й постаріємо.

— Ви сказали,