Читати книгу - "Подаруй мені ніч, Аврелія Аверлі"

Розділ 64

Слова Громовенка викликають цікавість, проте підійматися до його квартири не поспішаю. Те житло просякнуте щасливими спогадами і я боюся розклеїтись. Побачивши мої вагання, Лук'ян добиває:
— Обіцяю. Зрештою, ти забула свою білизну.
Згадка про червону мереживну білизну змушує соромитися. Я злісно зиркаю на чоловіка:
— Не забула, а залишила. Вона нова, я її не носила, отже, можеш здати назад.
— Ні, ти її забереш. Це твоє. Ходімо.
Лук'ян відчиняє двері та виходить з авто. Я кричу йому у слід:
— Чому не можна поговорити тут?
— Тут незручно. У мене тепло і є що поїсти.
Громовенко обходить авто та відчиняє мені двері. Я виходжу та вирішую погодитися. Зрештою, мені все одно нікуди йти. З Романом я не житиму, а нове житло ще не знайшла. Година часу нічого не змінить, звісно, якщо я стільки там пробуду. Ми прямуємо до квартири. Лук'ян відчиняє двері та пропускає мене всередину. Я знімаю взуття, куртку та розміщуюся на кухні. Чоловік чухає потилицю:
— Насправді з вечерею доведеться зачекати. Я замовлю їжу з ресторану.
— Не турбуйся, я не вечерятиму, — хоч у животі гуляє пустельний вітер, проте залишатися тут надовго не планую. Намагаюся здаватися суворою, — кажи, що хотів і я піду.
Лук'ян ніби не чує мене, телефонує та замовляє їжу на двох. Сідає на сусідній стілець, кладе мобільний на стіл:
— Сьогодні Роман зателефонував до мене і попросив про зустріч. Я йому не відмовив і дізнався багато цікавого. Гадаю, ти теж маєш це почути.
Громовенко натискає на екран і я чую голос Романа. Лук'ян записав їхню розмову на диктофон. Я уважно слухаю і груди сковує важкістю. Звісно я знала, що Роман не ангелочок, але не підозрювала про таку підступність. Він весь час вдавав і ніякої амнезії не було. Проте найбільше засмучує не це. Він мене продав. Судячи з усього — двічі. По обличчю горошинками котяться сльози. Не розумію, як людина, за якою я була заміжня, здатна на таке. Він назвав мене шваброю і цей зайвий раз доводить про відсутність почуттів до мене. Почуваюся дурепою, яка не вміє обирати чоловіків. Спочатку Лук'ян, а тепер Роман. Обидва зрадники й одне одного варті. Телефон замовкає і я стискаю губи. Громовенко пальчиком торкається моєї щоки. Повільно проводить донизу, забирає сльозу з обличчя:
— Не плач. Він не вартий твоїх сліз.
— А ти вартий? — схлипую, — ти заплатив Роману, щоб він прогнав мене та розлучився?
Лук'ян блідне. Опускає руку і бере мою долоню. Я не пручаюся, п'янію від його дотику й очі застеляє пелена зі сліз. Чоловік важко зітхає:
— Так, я повівся нечесно, але це спрацювало. Ти стала вільна і я зміг знову завоювати тебе. Роман тебе не кохав, його вчинок це підтверджує. Навіщо тобі витрачати час на того, хто тебе знецінює, не поважає та нічого не відчуває? Аліно, я кохаю тебе і готовий це доводити кожного дня.
У грудях спалахує пожежа. Нахабна брехня стискає горло, хоч і Лук'ян щиро дивиться на мене. Я схлипую:
— Невже? — підвожу брови до верху, — навіть готовий відмовитися від Зої?
— До чого тут Зоя? — чоловік дратується та відпускає мою руку, — я тобі вже казав, якщо хочеш ми житимемо окремо. Я зрідка до неї телефонуватиму і відвідуватиму, але мушу за нею доглядати. Насправді вона непогана дівчина, гадаю ви можете навіть подружитися.
У грудях перчить від обурення. Я вириваю свою руку з полону його долонь:
— Ти знущаєшся? Як це ти собі уявляєш? Любов на трьох? Я, ти й твоя коханка?
Мене тіпає від злості. Обличчя Лук'яна видовжується від здивування:
— Яка ще коханка? Немає у мене нікого.
— А Зоя? Невже вона твоя дружина? — власні слова гострим лезом розрізають серце. Про таку підступність Громовенка я навіть не підозрювала. Він хитає головою:
— Ні, Аліно, вона моя сестра.
Тепер дивуюся я і нерухомо завмираю. Знаю, що у Лук'яна є сестра, проте я з нею не знайома і навіть її ім'я мені невідоме. Коли я зустрічалася з Громовенком два роки тому, вона вчилася за кордоном і жила з батьками. Батьки Громовенка вже кілька років живуть в іншій країні. Пригадую обличчя Зої й помічаю деяку схожість з Лук'яном. Одразу відчуваю полегшення. Шокована, хапаюся за рота.
— Як сестра? Ти мені нічого про неї не розповідав.
— Так, я вас не знайомив. Зоя й досі звинувачує тебе і твого батька у моєму ув'язненні. Я не хотів конфліктів. Гадав, вона подорослішає і все зрозуміє.
Згадую її слова і нашу зустріч. Вона й справді не казала, що між нею та Лук'яном стосунки. Я тоді ще здивувалася її ставленням до жінок Громовенка. Невже я даремно гризла себе всі ці дні? Опускаю руку та уважно вдивляюся в рідне обличчя, намагаюся розпізнати брехню:
— То ти мені не зраджував?
— Звісно ні, — Лук'ян обурюється, — як можна зраджувати того, кого кохаєш?
Я мовчу. З грудей впав вантаж, який сковував останні дні. Громовенко підходить до мене, бере за руку та змушує підвестися. Заточує у міцних обіймах, ніжно огортає талію долонями:
— Ти думала, що Зоя моя дівчина? — на його слова невпевнено киваю. Він злегка всміхається, — Аліно, єдина моя дівчина це ти. У минулому я зробив багато помилок в не маю наміру їх повторювати. Я житиму чесно, більше жодних незаконних справ. Коли побачив тебе у заручниках, одразу зненавидів себе. Через мою нерозважливість ти могла поплатитися життям. Я б цього не пережив. Скажи, ти повернешся до мене?
Я мовчу і дивлюся у карі очі, які затягують у темну безодню. На серці відчувається полегшення і я розумію, що цей чоловік і справді мене кохає. Огортаю його шию руками та тягнуся до його обличчя:
— Ну, у тебе залишився мереживний комплект, який мені дуже подобається. Мабуть, доведеться повернутися.
Я цілую його вуста й одразу відчуваю гарячу відповідь. Насолоджуюся поцілунками, дотиками, почуттями. Розумію, Лук'ян — це той чоловік, якого я бажаю бачити біля себе все життя. Навіть час, образа, та злість не знищили почуття до нього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍