Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

І знову він ніби завагався — сказати, що думає, чи ні. Рафаель уважно пороздивлявся Робін крізь темні вії, а тоді мовив:

— Тато тобі зараз здається... ну, нормальним?

— Про що ти?

— Тобі не здається, що він поводиться якось дивно? Ні сіло ні впало накричав на Іззі.

— Робота тисне? — припустила Робін.

— Так... мабуть,— відповів Рафаель. Тоді, насупившись, мовив: — Позавчора ввечері мені дзвонив, і це вже дивно, бо він зазвичай бачити мене не може. Просто побалакати, так і сказав. Такого ніколи раніше не було. Треба сказати, що він був сильно напідпитку, аж чути було. Хай там як, він почав говорити про Джека О’Кента. Я ніяк не міг уторопати, до чого те все. Згадав про смерть Фредді, про смерть Кінвариної дитини, і ще,— Рафаель нахилився ближче, його коліна торкнулися під столом колін Робін,— пам’ятаєш той дзвінок, коли я тут перший день працював? Оте дивне страшне повідомлення, що, мовляв, люди обмочуються, вмираючи?

— Так,— сказала Робін.

— Він сказав: «Це все покарання. То Джек О’Кент дзвонив. Він іде по мене».

Робін з подивом глянула на нього.

— Але хай хто то дзвонив,— пояснив Рафаель,— то не міг бути Джек О’Кент. Він помер багато років тому.

Робін промовчала. Вона раптом згадала, як Метью марив у глибинах тропічної ночі, як прийняв її за свою покійну матір. Коліна Рафаеля вперлися в її коліна трохи сильніше. Робін трохи відсунула свій стілець.

— Я півночі не спав, усе думав, чи не збожеволів він. Ми не можемо дозволити, щоб ще й тато з’їхав з глузду, правда ж? Досить і того, що Кінварі ввижаються порізані коні і гробарі...

— Гробарі? — різко перепитала Робін.

— А я сказав «гробарі»? — нервово перепитав Рафаель.— Ну, ти зрозуміла, про що я. Чоловіки з лопатами в лісі.

— Гадаєш, вони їй ввижаються? — спитала Робін.

— Гадки не маю. Іззі та всі інші думають, що вона марить, але нони її мають за істеричку, відколи Кінвара втратила дитину. Їй довелося пережити пологи, хоч було вже відомо, що дитина мертва, уявляєш? Після того їй стало дуже зле, але якщо ти Чизвелл, то маєш стулити пельку і триматися. Надягнула капелюшка і пішла перерізати стрічку, чи що.

Він ніби прочитав думки Робін з її обличчя, бо додав:

— А що мені — ненавидіти її лише тому, що інші ненавидять? Кінвара — та ще біда, а мене має за порожнє місце, але я не живу все життя, подумки віднімаючи її витрати на коней від спадку моїх небожів і небог. Вона не мисливиця на гроші, хай що там думають

Іззі та Фіззі,— додав він, хитро наголосивши на прізвиську другої сестри.— Вони і маму мою мали за шукачку грошей. Іншої мотивації вони не розуміють. Я нібито не маю бути в курсі гарненьких прізвиськ, якими в родинному колі Чизвеллів називали нас із мамою...— його смаглява шкіра почервоніла.— Хоч це й видається дивним, але Кінвара справді закохалася у тата, я ж бачу. Якби вона шукала грошей, то могла б зробити і кращий вибір. Він же банкрут.

Робін, для якої визначення «банкрут» не сходилося з великим будинком в Оксфордширі, кіньми, квартирою у престижному районі Лондона і важким діамантовим кольє, яке вона бачила на шиї Кінвари на світлинах, лишилася незворушною.

— Ти давно була у Чизвелл-гаузі?

— Давно,— відповіла Робін.

— Він розвалюється. Все побите міллю, жалюгідне.

— Точно пам’ятаю тільки один раз, коли була в Чизвелл-гаузі — дорослі тоді говорили про зниклу дівчинку.

— Правда? — здивувався Рафаель.

— Так... не згадаю, як звали. Я сама була мала. Сьюзан? Сьюкі? Щось таке.

— Щось не пригадую,— озвався Рафаель. Його коліна знову торкнулися її.— Скажи, а всі розповідають тобі темні родинні секрети за перші п’ять хвилин знайомства, чи я один такий?

— Тим каже, що я маю співчутливий вигляд,— сказала Робін.— Може, мені слід облишити політику і стати психотерапевтом.

— Мабуть, таки варто,— погодився Рафаель і глянув їй у вічі. Діоптрій ніби зовсім мало. Чого ти вовтузишся з окулярами? Чому б не носити лінзи?

— О, я... мені так просто зручніше,— відповіла Робін, поправила окуляри і почала збирати свої речі.— Знаєш, мені таки треба йти.

Рафаель відкинувся на стільці з журливим усміхом.

— Натяк зрозумілий... він щасливчик, цей твій Тим. Так і перекажи йому від мене.

Робін ніяково засміялася і підвелася, зачепившись об край столу. Вона вийшла з чайної засоромлена і трохи почервоніла.

Ідучи до кабінету Іззі, вона міркувала над поведінкою міністра культури. Вибуховий гнів і параноїдальна балачка цілком личили, на її думку, людині, що опинилася в руках двох шантажистів, але думка Чизвелла про те, що йому міг дзвонити мрець, видавалася невідпорно дивною. За дві зустрічі він не здався Робін людиною, що може вірити у привидів чи кару Божу, проте (подумала Робін) у людях напідпитку проявляються дивні речі... і раптом їй згадався ощир на обличчі Метью, коли вони лаялися з різних кутів вітальні в неділю.

Вона опинилася вже майже поряд з дверима Віннового кабінету, коли зрозуміла, що вони знову прочинені. Робін зазирнула у кімнату. Ніби порожньо. Вона двічі постукала. Немає відповіді.

Менш ніж за п’ять секунд Робін опинилася біля розетки під столом у Ґерайнта. Витягнувши штепсель вентилятора, вона схопила підслуховий пристрій і тільки почала вкидати його в сумку, коли почувся голос Ааміра:

— Що це ви в біса тут робите?

Робін зойкнула, спробувала підвестися, сильно вдарилася головою об стіл і аж охнула від болю. Аамір якраз вставав з крісла, яке було розвернуте спинкою до дверей, і діставав з вух навушники. Вочевидь, він вирішив викроїти трохи часу для себе і послухати айпод.

— Я стукала! — відповіла Робін, потираючи потилицю. З очей струменіли сльози. Жучок був досі у неї в руці, тож вона сховала руку за спину.— Я не думала, що тут хтось є!

— Що,— повторив Аамір, наступаючи на неї,— ви тут робите?

Не встигла вона відповісти, як двері прочинилися на всю ширину. Зайшов Ґерайнт.

Цього ранку не було ні безгубого вишкіру, ні бундючної самозахопленості, ні сороміцьких коментарів щодо Робін на підлозі в його кабінеті. Вінн ніби усох і мав фіолетові тіні під очима

за скельцями окулярів. Він збентежено подивився на Робін, тоді на Ааміра. Той почав пояснювати, що Робін без запрошення зайшла до кабінету, а вона тим