Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

американська жінка стає холодною і позастатевою; вона проектує своє лібідо на автомобіль не лише тому, що його осяйний блиск, багатство, вигадки і швидкість потурають її марнославству та нездатності ходити (через оті убори, до яких її силує національна асоціація роздрібних торгівців), адже він не буде терзати її, вимучувати, виснажувати до сьомого поту та доводити до сум’яття. Тому, щоб стати володарем і повелителем над усім і тим нічим, що вона ще має, американський чоловік мусить зробити цей автомобіль власним. Тому хай мешкає в орендованій халабуді, але все одно матиме не тільки свою власну машину, а й щороку мінятиме її на нову в її первозданній незайманості, нікому її не позичаючи, нікому не відкриваючи таємниці її вічної цноти та завжди безпричинного, екстравагантного веремію педалей та важелів, хоча самому йому й нікуди їздити на цій машині, а навіть якби й була така можливість, він би не наважився, боячись подряпин або інших дефектів, що можуть попсувати авто, і всю неділю він витратить на те, що митиме й поліруватиме ту машину й наводитиме лоск на неї, бо роблячи це, він пестить жіноче тіло, тої жінки, яка вже за давнини відмовила йому в близькості та не пускає до себе у ліжко.

— Це не так, — сказав він.

— Мені п’ятдесят з гаком років, — мовив дядько. — А п’ятнадцять з них я провів, лазячи під спідниці. Мій досвід показав, що лише кілька жінок цікавилися коханням чи сексом. Вони хотіли вийти заміж.

— Я досі в це не вірю, — сказав він.

— І це правильно, — відповів дядько. — Не вір. І навіть коли тобі п’ятдесят, та ще й з гаком, ти все одно відмовляєшся такому вірити.

І тут вони побачили Лукаса, який переходив Майдан, імовірно, тоді ж — задертий нагору капелюх і тонкий неприборкуваний полиск золотої зубочистки навскіс, — і він сказав:

— Де, по-вашому, вона могла бути весь цей час? Я її ніколи не бачив. Звісно, була ж вона з ним того дня, у суботу, коли він був не лише у своєму чорному костюмі, але й навіть із пістолетом? Звісно, він ніколи не виходив з дому без зубочистки.

— А я що, тобі не казав? — озвався дядько. — Це ж було перше, що він зробив, коли містер Гемптон увійшов додому до Скіпворта, де Скіпворт прикував Лукаса кайданками до спинки ліжка, — дав Гемптону свою зубочистку, щоб той тримав її у себе, доки Лукас не попросить її віддати.

— О, — сказав він. — Ось він і наближається сюди.

— Так, — підтримав дядько. — Позловтішатися. О, — схаменувся він, — він джентльмен, він не пригадуватиме мені, що я помилявся, він просто спитає мене, скільки винен як своєму адвокату.

Потім — в його кріслі біля кулера, а дядько — знову за столом, — обидва почули тривале гуркотіння у просторі та рипіння східців, а далі Лукасові кроки, невідступні, хоча неквапливі, і ось і сам Лукас — цього разу без краватки і навіть без комірця, лише з ґудзиком, у старезному білому жилеті, не так засмальцьованому, як поплямованому під чорним піджаком, і з випущеним золотим ланцюжком годинника — те ж саме обличчя, яке він уперше побачив тоді, коли виборсався, увесь змокрілий, стікаючи водою з крижаного струмка, того ранку чотири роки тому, і обличчя було незмінним, нічого з ним не сталося, навіть вік не позначився — і, ховаючи зубочистку до верхньої кишені жилета, заходячи у двері, той промовив, звертаючись до них загалом:

— Джентльмени, — потім до нього: — Юначе… — ґречно і зговірливо, не просто чемно, а майже люб’язно і доброзичливо, знімаючи пихатого франтівського капелюха: — А ви за сей час більше не падали до потічків, ні?

— Та все гаразд, — сказав він. — Облишу це, доки у вас як слід не намерзне льоду.

— Ласкаво просимо, навіть не треба чекати, коли намерзне, — мовив Лукас.

— Сідай, Лукасе, — сказав дядько, але він уже сідав, обравши того самого жорсткого стільця біля дверей, якого ніхто, окрім міс Гебершем, ніколи не обирає, — ледь узявшись під боки, ніби позуючи для фотокамери, а капелюха поклавши, ніби вінець, на руку, дивлячись на обох, і знову звертаючись:

— Джентльмени.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб я сказав тобі, як ти маєш чинити, отже, я все одно тобі скажу, — промовив дядько.

Лукас швидко моргнув. Він глянув на дядька.

— Не можу сказати, що на те сюди прийшов. — Потім він люб’язно додав: — Але я завжди готовий послухати добру пораду.

— Піди і відвідай міс Гебершем, — сказав дядько.

Лукас глянув на дядька. Цього разу моргнув двічі.

— Не в такому я захваті, аби на гостину навідуватися, — мовив він.

— Ти не був і в такому захваті, аби кінчати життя на шибениці, — відповів дядько. — Але ж ти не вимагаєш, аби я сказав тобі, як близько ти був од неї.

— Ні, — сказав Лукас. — І не думаю, що вимагатиму. А що ви хочете, аби я їй сказав?

— Ти не можеш, — мовив дядько, — ти не знаєш, як сказати «дякую». Але я й це виправлю. Візьмеш для неї квіти.

— Квіти? — перепитав Лукас. — Нема у мене ніяких квітів, ще відколи моя Моллі померла.

— Та й це виправлю, — сказав дядько. — Я зателефоную додому. У моєї сестри просто оберемок готових. Чик відвезе тебе на своїй машині, щоб ти забрав квіти, а потім доставить тебе до воріт будинку міс Гебершем.

— Та не беріть у голову, — промовив Лукас. — Раз я одержу квіти, то можу пішки.

— А ще ти можеш викинути квіти, — сказав дядько. — Але я знаю, що ти як одного не зробиш, так і не думаю, що ти зробиш інше, коли їхатимеш у машині з Чиком.

— Ну добре, — сказав Лукас. — Якщо вам нічим іншим не потрафити…

І коли він повернувся до міста і нарешті знайшов місце, минувши три квартали, щоб припаркувати авто, і знову долав сходинки нагору, його дядько, запалюючи сірника для люльки, промовляв крізь дим:

— Ти і Букер Т. Вашингтон[45], ні, не те, ти, і міс Гебершем, і Алек Сендер, і шериф Гемптон, і Букер Т. Вашингтон — бо він робив тільки те, на що від нього і очікували, тож немає взагалі суттєвих причин, чому він був зобов’язаний те робити, доки ви всі не були зобов’язані, і вчинили те, на що від вас ніхто не очікував, але весь Джефферсон, і весь округ Йокнапатофа спалахнули б і постали б тоді у злагоді та згоді, щоб вам перешкодити, якби вони знали час, і навіть рік потому дехто (коли і якщо вони всі те зроблять) пам’ятатиме