Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

самих трусах (волохатий живіт не став менший, бо останні два тижні Страйк набивав його фаст-фудом і шоколадками), він з’їв півпакета печива і переглянув кілька статей, але вони не повідомили нічого нового, тож Страйк перемкнувся на спортивні новини про завтрашній матч між «Арсеналом» і «Ліверпулем».

Він читав, коли задзвонив мобільний. Страйк навіть не усвідомлював власної напруженості; він зреагував так швидко, що заскочив Вордла зненацька.

— Чорт, оце ти швидко! Ти що, сидиш на тому телефоні?

— Що таке?

— Ми були в сестри Келсі — її звати Гейзел, вона медсестра. Шукаємо, з ким Келсі контактувала, обшукали її кімнату, взяли її ноутбук. Вона виходила на той самий форум, де люди обговорюють, як би відрізати від себе шматочок, і питала там про тебе.

Страйк почухав густу кучеряву чуприну і, слухаючи, далі вдивлявся у стелю.

— Зібрали персональні дані на кількох людей, з якими вона регулярно спілкувалася на тих форумах. До понеділка вже матиму фото — де тебе шукати?

— Тут, в офісі.

— Гі чоловік, екс-пожежник, каже, що Келсі постійно його розпитувала про людей, які не могли вибратися з дому, про аварії і все таке. Вона дійсно хотіла позбутися ноги.

— Ісусе,— буркнув Страйк.

Коли Вордл повісив слухавку, Страйк не зміг зосередитися на кулуарних інтригах в Еміратах. За кілька хвилин він зовсім перестав зображати інтерес до долі Арсена Венгера і його команди і знову втупився у тріщини на стелі, неуважно крутячи мобільний.

Засліплений полегшенням від думки, що нога належить не Британі Брокбенк, Страйк думав про жертву менше, ніж зазвичай. Але тепер він уперше замислився про Келсі й про лист, який вона йому написала і який він не дав собі клопоту прочитати.

Думка про те, що людина може бажати ампутації, Страйкові була огидна. Він усе крутив і крутив мобільник, збираючи подумки все, що знав про Келсі, намагаючись збудувати образ із суміші жалощів і відрази. Вона мала шістнадцять років; не ладнала з сестрою; вчилася на виховательку... Страйк потягнувся по записника і почав писати: «Бойфренд у коледжі? Викладач?» Келсі розпитувала про нього в інтернеті. Нащо? Звідки вона взяла цю думку — ніби Страйк сам собі відрізав ногу? Чи то вона сама нафантазувала, начитавшись газетних статей про нього? «Психічний розлад? Хворобливі фантазії?» — записав він.

Вордл уже шукав її знайомих з інтернету. Страйк зупинився, пригадуючи фото голови Келсі, її круглі щічки в морозильнику, погляд затягнутих інеєм очей. Дитинна округлість. Він повсякчас думав про те, що вона здавалася надто юною як на двадцять чотири роки. Власне, вона і як на шістнадцятирічну мала дуже юний вигляд.

Страйк відкинув олівець і заходився далі крутити мобільний у лівиці, думаючи...

Чи був Брокбенк «істинним» педофілом (цей термін Страйк почув від психолога у ході іншого розслідування зґвалтування, вчиненого військовим)? Чи був він чоловік, якого сексуально приваблюють діти? Чи то був інший тип любителя познущатися: який переслідує малих дівчаток, бо ті беззахисні й їх легко залякати, змусити мовчати, але який має ширші сексуальні апетити, хай тільки трапиться легка жертва? Коротко кажучи, чи було шістнадцятирічне дівча з дитинним личком уже застарим, як на смак Брокбенка, чи він би зґвалтував принагідно будь-яку особу жіночої статі, аби мовчала? Одного разу Страйкові довелося мати справу з дев’ятнадцятирічним солдатом, який намагався зґвалтувати жінку сімдесяти дев’ятьох років. Потяг до сексуального насильства у деяких чоловіків чекає тільки на слушну нагоду.

Страйк досі не подзвонив за номером Брокбенка, який дала йому Інгрид. Його темні очі глянули на крихітне віконце, за яким було небо у промінні блідого сонця. Можливо, варто передати номер Брокбенка Вордлу. А може, варто просто зараз його набрати...

Але вже відкривши список контактів, Страйк передумав. Чого він на цей момент досягнув, довіривши свої підозри Вордлу? Нічого. Поліціянт працював собі, перебирав зачіпки, провадив власні напрями розслідування, а Страйкові — наскільки бачив детектив — довіряв хіба трохи більше, ніж першій-ліпшій особі зі здогадами, але без доказів. Той факт, що Вордл, попри всі доступні йому ресурси, досі не знайшов ні Брокбенка, ні Лейнга, ні Віттакера, натякав на те, що ці підозрювані у нього не в пріоритеті.

Ні, якщо Страйк хоче знайти Брокбенка, треба триматися за маску, яку вигадала Робін: юристи, які хочуть виграти для екс-майора компенсацію за збитки. Тло, яке вони вже створили в ході розмови з його сестрою у Барроу, може стати в пригоді. Власне, вирішив Страйк (і аж сів на ліжку), можна просто зараз подзвонити Робін і дати їй номер Брокбенка. Вона якраз сама в тій квартирі в Ілінгу, бо ж Метью поїхав до Мессема. Можна подзвонити, і тоді...

«Ні, дурню, не дзвони».

В голові вже розквітнув образ: вони з Робін у «Тоттенге-мі» — дзвінок легко може мати такі наслідки. Обом немає чого робити. Вип’ють, поговорять про справу...

«В суботу ввечері? Та пішов ти».

Страйк підскочив, ніби лежати на ліжку стало раптом боляче, вдягнувся і вирушив до супермаркету.

Повертаючись на Денмарк-стріт з повними пакетами, він, здається, помітив поліціянта у штатському від Вордла, який стежив, чи не прийде сюди якийсь здоровань у шапці. Молодик у робочій куртці-«донці» був аж дуже нашорошений і затримав погляд на детективі, коли той проходив повз, мотиляючи пакетами.

Елін подзвонила Страйкові вже набагато пізніше — коли він устиг повечеряти на самоті у своїй квартирі. Як завжди, зустріч увечері в суботу не була можливою. Поки Елін говорила, Страйк чув фоном, як десь грається її донька. Вже домовилися про вечерю в неділю, і Елін дзвонила спитати, чи не проти він зустрітися раніше. Чоловік наполягав на продажу дорогої квартири на Кларенс-Терресі, й Елін мала почати шукати нове житло.

— Хочеш піти подивитися квартиру зі мною? — спитала вона.— Мені призначено завтра о другій.

Страйк знав (чи гадав, що знає), що це запрошення походить не від мрії, ніби колись він там житиме з нею — вони всього три місяці як зустрічалися,— а просто від того, що Елін така жінка, яка завжди краще матиме товариство. Її холодний, самодостатній вигляд — то лише маска. Вони могли б ніколи не зустрітися, якби Елін не пішла на вечірку, де було повно незнайомих братових колег, замість кілька годин побути на самоті. Нічого поганого у цьому немає — у цій товариськості,— однак цілий рік Страйк будував своє життя так, щоб робити його зручним для себе, і подолати цю звичку було нелегко.

— Не зможу,— відповів він,— вибач. До