Читати книгу - "Ключі Марії"

уже по твою душу прийшов, — шепнув він і зник.

Я озирнувся: в дверях їдальні з’явився капітан і кивнув на вихід. Я слухняно вийшов, все ще відчуваючи приголомшення від почутого. Що малося на увазі? Що за ліквідація? За що? Та не було вже кого розпитати. Я лише помітив, як кухар, збираючи зі столів шклянки, проводжає мене співчутливим поглядом.

Капітан повів мене до сусіднього будиночка, де мене сфотографували з різних боків, зняли відбитки пальців, підсунули бланк на сірому папері, затуливши те, що там писалося, і наказали розписатися. Я не сперечався.

Після цього мені видали теплу білизну, вовняний светр, чорний сукняний мундир єфрейтора «люфтваффе», теплі черевики на кожусі, а поверх — німецьку ватовану куртку і штани.

Капітан отримав туго набитий наплічник, а я — до біса важкий радіомаяк, що був замаскований виглядом під термос, у брезентовому мішку. На мішку красувався американський орел і підпис: Douglas Aircraft Company.

Розділ 53

Київ, листопад 2019. Ріна вважає, що цікавість може вбити. Бісмарк з цим не згоден

— Ти мене замкнув, — без емоцій, просто констатуючи факт, повідомила Ріна Бісмаркові, як тільки той увійшов.

Вона все ще лежала під ковдрою. Блідість на обличчі підказувала, що самопочуття її не покращилося. Почервонілі очі дивилися жалісливо, просили про допомогу.

— Ти спала, — спокійно відповів Бісмарк. — Та й виглядаєш ти не дуже.

— Дякую, — Ріна усміхнулася.

— Може, тобі каву?

— Якщо з коньячком.

— А якщо без? — досить твердим голосом заперечив Олег.

— Тоді без! — погодилася вона.

— Лежи, тобі треба відпочити... Перед тим, як ти мені дещо розповіси.

— Цікавість убила кота, — промовила вона тихо і сумно.

— Що? — недочув Бісмарк.

— Прислів’я таке є в Англії для тих, хто лізе не в свої справи. Curiosity killed the cat.

Вже виходячи, Бісмарк озирнувся.

— А ти що, англійську знаєш?

— Ходила на курси.

Поки закипала вода, Олег витягнув чорний мішок з-під кухонного столу. Дістав з нього великий пакунок і втупився у нього. Подив змінився хвилюванням, адже він тримав у руках справжню поштову посилку з минулого сторіччя. Це стало відразу зрозуміло. Обшита біло-сірою тканиною, посилка була перетягнена мотузкою, яку на вузлах кріпили до тканини сургучеві печатки. Адреса одержувача, написана колись хімічним олівцем, збереглася добре і збігалася з адресою Клейнода. Тільки адресована була його батькові. Адреса відправника стерлась, точніше стерлося прізвище з ініціалами, а ось слова «до запитання» виднілися виразно.

Олег придивився уважніше до печатки. Герб країни, якої давно немає, і напис «Пошта СРСР». Потім оглянув адресу одержувача і квадратні плями, які залишили по собі відклеєні з тканини поштові марки. По краях цих квадратиків виднілися неповні відбитки поштових штемпелів, якими «гасили» марки. Один штемпель «промазав», і Бісмарк зміг його прочитати: «Пошта СРСР. Київ-128. 20.12.1976».

Бісмарк ворушив губами, підраховуючи роки, що минули з моменту відправки цієї посилки. Сорок три роки вона лежала нерозкритою. А тепер і він пообіцяв її зберігати і не відкривати. Що за чорт? Можна було б вважати цю ситуацію смішною, навіть кумедною, якби посилка не мала прямого стосунку до археологів, до їхньої таємниці, яку Бісмарк уже ніби як відчував, усвідомлював, але пояснити і вербалізувати ще не міг.

— Олежику! Де моя кава? — долинув голос з кімнати.

Бісмарк поспішно сховав посилку в чорний пакет, а пакет поклав біля сміттєвого відра в тумбі під умивальником. Але замість того, щоб зачинити дверцята тумби, нахилився і з сумнівом придивився до дивного сусідства сміттєвого відра і чорного пакета. Так можна випадково, на п’яну голову, і посилку винести і викинути в сміттєвий бак. Витягнув, роззирнувся. Піднявся на табуретку і сховав пакет над нависною шафкою. Стрибнувши на підлогу, ще раз глянув угору, під стелю. Пакет не кидався в очі. Та й хто на кухні дивиться під стелю?

— Ну, як самопочуття? — запитав Ріну, подаючи їй каву.

— Хріново, — зізналася вона.

— Але розмовляти можеш?

Вона напружено усміхнулася і промовчала.

— А звідки ти такою розбитою прийшла вранці?

— З клініки, — відповіла Ріна, уважно дивлячись на стілець біля канапи.

На стільці лежали її одяг і білизна.

— З клініки? — перепитав він. — З приватної?

— Неприватні називаються лікарнями, — вона ледь помітно посміхнулася. — А лікарнею називається прибудова до моргу, в якій тримають ще не померлих.

— Гарно! — Олег здивовано похитав головою. — Ну добре. І які процедури тебе так змучили?

— Різні.

— А чого ж вони тебе в такому стані з клініки виписали?

— Це денна клініка, без стаціонару.

Бісмарк зрозумів, що розмова в такому руслі нікуди не веде.

— А в цій клініці, випадково, пологовий будинок не працює?

На мить погляд дівчини мовби завмер.

— Пологовий? Та ти що?

— Ну, я там чув плач немовлят, — неголосно промовив Бісмарк.

— Ти там був? — Видихнула вона здивовано і втупилася йому в очі згаслим, позбавленим життєвої енергії поглядом.

— Ага, — він кивнув. — Усю ніч провів у дворі закинутого будинку навпроти.

Виникла пауза, що поступово трансформувалася в тишу, яку Ріна, вочевидь, не збиралася порушувати. Вона відвернулася, заплющила очі. І чи то заснула, чи то вдала, що заснула.

«Ну гаразд, — подумав Бісмарк, зробивши крок від канапи. — Поспи. Може, зрозумієш уві сні, що зі мною краще бути відвертою!»

Дивне бажання виникло в Олега, і він анітрохи не здивувався його появі. Захотілося знову замкнути її в хаті й піти. Щоб вона залишилася тут, як у клітці. І щоб подумала, що свободу знову зможе отримати тільки тоді, коли розповість правду. І не тільки про цей будинок з балконом, а й про всю чорну бухгалтерію, пов’язану з «Інститутом-архівом». Інформації, якою вона володіє, напевно вистачить для того, щоб пазл склався. І тоді Адік, який вважає Бісмарка лохом, сам себе відчує лохом. А Бісмарк перейде в інший майновий статус, тобто розбагатіє, хоч і як би банально це не звучало. Адже за будь-якою таємницею ховаються гроші. Великі гроші. Особливо за такою, як ця, що пов’язана з золотом тамплієрів і з загадковими еліксирами довголіття і вічного здоров’я.

Пакет з посилкою помістився в наплічник. Не залишати ж його вдома. З усмішкою на обличчі Олег зачинив двері на ключ і жваво спустився сходами.

Поки спускався вулицею Франка, думав про посилку в наплічнику. Її незначна вага свідчила, що металу або інших археологічних артефактів там бути не може. А якщо в ній не заховані артефакти, отже, там мусить бути щось інше, настільки ж цінне, як золото тамплієрів. Може, археологічні карти або навіть щоденники когось із археологів, які так хоче знайти Адік. Може, там навіть щоденники самого Георгія Польського? Адже тоді стає зрозумілою поштова дружба і такий же поштовий конфлікт Польського з Клейнодом-старшим. Може, саме час перечитати їх листування? Хоча Олег і так непогано пам’ятав основні моменти з листів Польського, взаємні погрози, попередження Польського про наслідки, якщо той порушить обов’язки хранителя.

— Ага! — Бісмарк на ходу посміхнувся. — Але ж обов’язки хранителя, мабуть, означали обов’язки зберігача саме цієї посилки. А отже, всередині лежить щось, що має для Польського унікальну цінність. І, звичайно, не тільки для нього. Адже Клейнод чомусь вирішив,