Читати книгу - "Привид"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 130
Перейти на сторінку:
в його очах. Пожадливість. Іще один з тієї породи людей, які вірять, що за гроші зможуть купити ліки від самотності, відчаю й люті. Що справедливість існує не сама по собі, а є чимось на зразок споживацького товару. Я пояснив, що нам знадобиться його фахова поміч, щоби прикрити нас і знищити всі зачіпки, які зможе знайти поліція, та «попалити» все, що вона знайде. Навіть скерувати підозру на інших, якщо виникне потреба. Я побачив, як блиснули його очі, коли сказав, що ми заберемо п’ять з двадцяти кілограмів героїну, котрий зберігався в заначці. По два нам з ним, один — Олегу. Я побачив, як він зробив калькуляцію: один і дві десятих мільйона помножити на два, отже, йому випадає два цілих і чотири десятих мільйона крон.

— А той Олег — він єдиний, з ким ти про це говорив?

— Ось вам хрест.

— Зброю якусь маєте?

— Одна «Одеса» на двох.

— Не зрозумів?

— Спрощений варіант пістолета Стєчкіна.

— Гаразд. Навряд чи детективи звертатимуть прискіпливу увагу на кількість кілограмів, якщо не буде ознак проникнення зі зламом, але ти, напевне, боїшся, що Одін буде тебе переслідувати?

— Ні, — відповів я. — На Одіна мені начхати. Свого боса — ось кого я боюся. Не знаю чому, але я просто впевнений, що він знає до грама, скільки героїну сховано в тій заначці.

— Я хочу половину, — сказав Трульс. — А ви з Борисом розділите решту.

— З Олегом.

— Радій, що я маю погану пам’ять. Зате вона працює в обох напрямах. Мені знадобиться лише півдня, щоби знайти тебе, і секунда — щоби знищити. — Він з явним задоволенням розтягнув «з» у слові «знищити».

Саме Олег придумав, як ми закамуфлюємо грабунок. Це було так просто й очевидно, що я дивуюся, чому сам до цього не допер.

— Замість того, що ми поцупимо, ми підкладемо картопляне борошно. Поліція звітується про кількість кілограмів конфіскованого героїну, а не про його хімічну чистоту, правда ж?

Як я вже сказав, план був геніальний у своїй простоті.

Того самого вечора, коли Одін зі своєю гвардією святкували день народження в «МакДональдсі» і вели перемовини зі старим про ціну на віолін у Драммені та Ліллестрьомі, Бернтсен і ми з Олегом стояли у темряві біля паркана, що огороджував клуб на Альнабрю. Бернтсен стояв на стрьомі, а ми з Олегом начепили нейлонові панчохи, чорні куртки та рукавички. В наших рюкзаках ми мали пістолет, свердло, викрутку, фомку та шість кілограмів пластикових пакетів з картопляним борошном. Ми з Олегом знали, де Лос-Лобос розташували свої камери спостереження, тому, перебравшись через паркан, відразу ж рвонули ліворуч під стіну, щоби увесь час перебувати в «сліпій» зоні тих камер. Ми знали, що маємо змогу здіймати який завгодно шум, бо гуркіт від потоку автомобілів на автостраді Е6 такий сильний, що поглине всю решту звуків. Бернтсен просвердлив отвір у стіні, а ми з Олегом стояли на чатах, я мугикав пісню «Спійманий під час крадіжки», яка була звуковою доріжкою одної з комп’ютерних ігор. Олег сказав, що то пісня групи «Наркоманка Джейн», хоча я це й так добре знав, бо то була шикарна назва, краща за всі їхні пісні, якщо чесно. Ми з Олегом знаходилися на знайомій території, а клубний будинок був розпланований дуже просто: він складався з одного приміщення для відпочинку. Та оскільки всі вікна були вкрай завбачливо закриті дерев’яними віконницями, наш план полягав у тому, щоби просвердлити спостережний отвір і пересвідчитися, що в клубі нікого нема, і лише після того проникати всередину. На цьому наполіг Бернтсен, бо йому не вірилося, що Одін міг наважитися залишити без охорони двадцять кіло героїну, чия роздрібна вулична вартість складала двадцять п’ять мільйонів. Ми краще знали Одіна, але погодилися. Бо спершу — безпека.

— Готово, — сказав Бернтсен, виймаючи свердло, яке ревнуло наостанок і замовкло. Я притулився оком до отвору. І ні фіга не побачив. Або хтось світло вимкнув, або Бернтсен не до кінця просвердлив. Я обернувся до Бернтсена, який витирав свердло.

— Що це в біса за ізоляція? — з огидою спитав він, витираючи зі свердла щось схоже на яєчний жовток вперемішку з волоссям.

Ми перейшли на кілька метрів убік і просвердлили ще одну дірку. Я зазирнув у неї. І побачив старий знайомий клуб. З тими самими старими шкіряними кріслами, тим самим баром і тим самим фото Карен МакДугал, «Подружки року», причепленим на якийсь розцяцькований мотоциклет. Я так і не второпав, від чого вони так перлися — від жінок чи від своїх байків.

— Усе спокійно, — сказав я.

Задні двері були всипані завісами та замками.

— Ти наче казав, що тут усього один замок! — сказав Бернтсен.

— Тут і дійсно був раніше один замок. Вочевидь, в Одіна розвинувся параноїчний страх.

План полягав у тому, щоби висвердлити замок електродрилем, а потім, перед тим як іти, всвердлити його назад, щоби не було видно слідів проникнення зі зламом. Така можливість і досі зберігалася, але часу для цього могло знадобитися значно більше. Ми взялися за роботу.

Через двадцять хвилин Олег поглянув на свій годинник і сказав, що ми повинні поспішати. Ми не знали достеменно, коли мала початися облава, знали тільки, що вона має розпочатися через певний час після арештів, а арешти мали початися вже досить скоро, бо Одін не захоче вештатися біля «МакДональдса», коли дізнається, що старий не приїде.

Цілих півгодини ми возилися з тими замками — втричі довше, ніж розраховували. Ми повитягували пістолети, начепили на голови панчохи й увійшли всередину, Бернтсен — перший. Щойно ми переступили поріг, як він упав на одне коліно і виставив уперед свою стрілялку, тримаючи її двома руками, наче якийсь довбаний спецназівець.

Під західною стіною сидів якийсь чувак. То був Туту. Одін залишив його на стрьомі, як сторожового пса. На його колінах лежав обріз рушниці. Але той сторожовий пес сидів, прихилившись головою до стіни, із заплющеними очима та відвислою щелепою. Ходили чутки, що Туту заїкався, навіть коли хропів уві сні, але зараз він спав міцно, мов немовля.

Бернтсен підвівся і, тримаючи перед собою пістолет, навшпиньки підійшов до Туту. Ми з Олегом пішли слідом, теж навшпиньки.

— Там лише одна дірка, — прошепотів мені Олег.

— Що? — пошепки запитав я.

Але потім сам здогадався.

Бо побачив останню з просвердлених нами дірок. І прикинув: а де ж друга?

— Матір Божа! — прошепотів я. Хоча второпав, що говорити пошепки вже не було потреби.

Бернтсен дійшов до Туту. І легенько його штовхнув. Туту завалився набік і

1 ... 65 66 67 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Привид"