Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Дні змінювали один одного. Восьмий і Двадцять Сьомий бачилися з Сорок Третім рідше, ніж звичайно. Півроку вони ходили на додаткові заняття. І всі ці півроку вуха йому продзижчали тими чорними накидками. Про те, як вони билися із зубочистками, як з них виходять найсильніші алхімісти, як їх навчають вправлятися зі зброєю. Хлопчику й самому було цікаво про них дізнатися більше. Йому вдалося лише двічі побачити учня у такій формі. На всі запитання про них Серафеїм ухильно відповідав і давав зрозуміти, що ця тема для нього не цікава.

Зима добігала кінця, самотні сніжинки кружляли в небі, коли Сорок Третій зустрів своїх друзів на вулиці.

- Мої вітання! - крикнув він їм. - Завтра вихідний. Може, сходимо до міста, погуляємо?

- Ні, ти що, у нас завтра випробування.

- Випробування? - здивувався Сорок Третій.

- Ну так. Ми хочемо потрапити до чорних накидок. - пояснив Восьмий.

Сорок Третій завмер від подиву. Як? Туди можна потрапити? Вони знали та мовчали?

- А чому ви не сказали?

- Тобі ж не дуже цікаві були наші підготовчі заняття. - сказав Двадцять Сьомий.

- Так, ви не сказали, що це підготовчі для проходження випробування.

Хлопчики знизали плечима і пройшли повз нього.

- Не в усьому ж йому бути краще за інших. - долинув до його вуха шепіт Восьмого.

Двадцять Сьомий схвально пробурчав щось нерозбірливе у відповідь. Так і розійшлися. Хлопчики пішли в корпус, а Сорок Третій ще кілька хвилин стояв посеред вулиці. Він побачив двох знайомих хлопців із старшого курсу навчання. Підійшов до них запитати, чи не знають вони, де проходитиме випробування на чорні накидки. Виявилося, що це знає майже кожен драйтл у цьому поліоті. Ось тільки Сорок Третій не знав. Йому пояснили. Він подякував хлопцям і вирушив до своєї таємної кімнати. Потрібно було змінити на ній замок.

Наступного дня він провалив випробування на чорні накидки. Але пройти його він не сильно й хотів. Натомість, йому було цікаво спостерігати за своїми друзями. Спочатку вони обомліли, коли побачили його. Здавалося, що червона шкіра стала білою, як сніг. А потім, коли зрозуміли, що Сорок Третій не пройшов випробування, не приховували своєї радості. Наприкінці дня, коли з'ясувалося, що вони теж не пройшли, учні підійшли до Сорок Третього.

- Ну що, є ще трохи часу, може, погуляємо в місті? - спитав Восьмий так, ніби нічого не сталося.

Сорок Третій усміхнувся їм. Мабуть, він уже попрощався із їхніми стосунками ще вчора. Хлопчик мовчки розвернувся і пішов геть. Йому треба було поговорити із ректором. Навіть якщо того не буде у своєму кабінеті, а, швидше за все, так воно і станеться, він просто прогуляється. Але ректор знайшов його сам. Він здався хлопцеві сердитим. Серафеїм покликав його жестом і поспішив до кабінету. Сорок Третій трусив за ним.

- Навіщо ти ходив на випробування? - одразу ж спитав Серафеїм, коли сів за стіл. - Що тобі тут не вистачає? Є книги, є чудові вчителі, є такі можливості для зростання. Навіщо тобі чорні накидки?

Як же хлопчику хотілося сказати, що навчання у поліоті до неможливості занудне. Усі ті книги, що вони проходитимуть за цей рік і за наступний, він уже давно вивчив. Усі піктограми знає. Тут не життя, а суцільна жирна нудьга. Чорні накидки – ковток свіжого повітря. Про них багато чого не відомо, але невідомість краще, ніж ця нудьга. Сорок Третій зітхнув.

- Я вже знаю все, що викладатимуть на цьому та на наступному курсі. Мені хочеться чогось нового. - він схилив голову.

- Тобі пророкують блискучі перспективи. З тебе може вийти видатний учений. Алхіміст з мізками вченого. Ти гори зможеш згорнути у прямому та переносному значенні. У мене на тебе великі надії.

- А якщо мені цього не хочеться? Раніше я думав, що бути алхімістом – це так чудово. Всі довкола тільки й роблять, що захоплюються ними. А насправді це виявилося... ну... якоюсь обманкою. Життя алхіміста занадто розмірене.

- Немає жодних битв із Химерницями, так? - спитав Серафеїм.

Він знав про ставлення хлопчика до них. Якось вони говорили на цю тему.

- Щодня я роблю те саме. Так було чотири роки тому. І так буде ще за чотири. Якщо так все життя буде...

Серафеїм відкинувся на спинку крісла.

- Навіщо ти ходиш до Руклода? - вирішив отримати відповіді на всі свої запитання ректор.

Сорок Третій уже давно дізнався, що це справжнє ім'я Залізної руки.

- Виконую дрібні завдання.

- Ти знаєш, що таке багатство не отримати чесною працею?

Хлопчик знизав плечима.

- Я не робив нічого такого, що могло б викликати хоч найменші підозри щодо чистоти моїх вчинків. Звичайна рутинна робота.

- І все ж ти туди ходиш кожен вихідний.

Звідки він знав?

- Так, мені дає уроки мови його куховарка. Вона людина.

Серафеїм підняв брови.

- Ну і ще його залізна рука. Я можу її інколи досліджувати. Мені це цікаво.

- Ну ось. - ухопився за соломинку ректор. – Поповни свій багаж знань. Тоді, можливо, зможеш розібратися навіть із такою загадкою, як давні артефакти.

- Угу. Досі ніхто не зміг, прочитавши у сто разів більше книжок, ніж я. Або в тисячу.

Вони трохи посиділи в тиші.

- Я бачу, що інтерес до навчання в тебе трохи згас. Дякую Барнабасу, що йому вдалося так довго його в тобі підтримувати. На жаль, наша програма не передбачає переходів з одного курсу на інший. Ми спробували так зробити на самому початку, поки всі хлопці не притерлися один до одного, але вийшло погано.

Так, той сумний досвід Сорок Третій пам'ятав і досі.

- І поліот має закінчити алхіміст не лише тоді, коли вивчить усі піктограми з нашої навчальної програми, а й просто, коли подорослішає, щоб ухвалювати відповідальні та зважені рішення. Я розумію, що ти залишишся навчатися у будь-якому випадку. Але я боюся, що в тебе згасне твій ентузіазм. Саме він і рухає всіма науковими відкриттями. Я все ще сподіваюся, що з тебе вийде гарний учений.