Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

переляканий, але водночас готовий учепитися в горлянку кожному, хто лише посміє підступити. Лихий. Імпульсивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, втримуючи його.

Рев лопатей шматував атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще розумів, що відбувається. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері — ті самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Вони небезпідставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю вшиється. Тобто вирушить на схід у напрямку Ріо-де-лас-П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джунглі й решті загону доведеться піти на її пошуки. На захід. «Схоже, — подумав Сьома, — після того як ми забрели в нетрі, вони загубили нас, і це означає, що ми…»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Ґремові, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

…Вертоліт покружляв іще декілька хвилин, знижуючись так низько, як тільки міг. Одного разу він підлетів настільки близько, що хлопці бачили, як обрубані лопатями гілки падають на землю. З такої віддалі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури пілота й пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту й подався на захід…

LXXVI

12 серпня 2012, 10:24 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин із п’ять продирався наосліп, давно загубивши слід, чуючи, як десь праворуч і позаду борсаються в заростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, то була ілюзія — нетрища не розступались. Левко сам випав із них на пологий схил, як шматок старого тиньку, що відстав від стіни. «Дежа-вю», — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив це місце. От тільки де? Цього не може бути, бо він тут уперше…

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого озера й лише подекуди був укритий хирлявою рослинністю — переважно дрібнолистяними кущами й тонкою травою, що досягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світлом. Після одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Здалося, наче його телепортували в просторі; він озирнувся, шукаючи очима ліс. Упевнившись, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивився вниз і… вгледів Сатомі. Зіщулившись, підтягнувши коліна до губ, японка лежала у вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Ліворуч виднілася смуга прим’ятої трави й поламаних кущів. Схоже, Сатомі котилася схилом, поки не зупинилась, наштовхнувшись на достатньо густу масу рослинності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?.. — притишено долинуло з тропічного лісу.

— Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатися, не чекаючи на появу товаришів. Тонкі й гострі стебла, попри те, що були невисокими, немов щупальця спрутів обмотували литки та пришпилювали до землі. Хлопець спробував бігти, підстрибуючи й задираючи ноги, проте ще більше заплутувався.

— Сатомі! — заволав він. — Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалась.

— Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Уперше він спіткнувся, вдруге ступня провалилася глибоко в траву, й, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов покотився схилом.

Негнучкі гілки шматували одяг. Левко підняв обидва передпліччя й утягнув голову, захищаючи ліктями лице, здебільшого очі. Зарості нещадно кремсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець терпів, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. За секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він почувався так, наче його вибатожили. Хвилину лежав, віддихуючись.

— О Боже, ні! — розпачливий вигук повернув українця до реальності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмахував руками: — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатись.

— Обережно… — хрипнув Левко. На більше в легенях не вистачило повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився та, зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простягся ницьма біля українця. Застогнав. Левко звів голову. На вигляд Ґрем постраждав більше за нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксера під час розриву шкіри (ще трохи лівіше, подумалось Левкові, і мулат виколов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки зі цвях, біцепси обплітало рясне мереживо порізів, які кровили. Незважаючи на пошкодження, американець скочив на ноги. Не встояв — упав. Зрештою на колінах доповз до японки й узяв її на руки.

— Satomi, — схлипував він. — Oh my God, Satomi!

Левко скривився. Цього разу не від болю. Квиління Ґрема нагадувало безглузде варнякання героїв американських мелодрам. Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець заходився термосити дівчину.

— Прокинься! Я благаю… Сатомі, чуєш мене?

Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка ворухнулась і застогнала.

— Вона жива! Слава Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Примружилася, спробувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. Погляд поволі ставав осмисленим.

— Ґреме… — прошепотіла вона. — Лео… — Левко вже стояв на повен зріст. — Де я?

— Ти жива, — американець вткнувся носом у її волосся, не помічаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини. Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулася до мулата.

Левка перекосило від злості.

— Що сталося? Як ми тут опинились?

— Уночі на нас…

— Замовкни! — Левко урвав американця. — Якщо вона не пам’ятає, то не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривалися на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом, а після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку у пам’яті утворився провал — короткострокова ретроградна амнезія. Тобто мозок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападові та спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

— Ти маєш рацію, — збуджено закивав Ґрем. — Не треба.

— Але я… — спробувала опиратися Сатомі.

— Нічого, — американець іще міцніше обійняв її і став погойдувати на колінах, гладити по голові, — нічого не було. Все гаразд. Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж рушаємо назад, — Ґрем кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скривившись, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, проте цієї миті в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не зміг утриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрився зірватись ногами вперед. Замість того щоби, прокотившись, упасти навзнак, він щосили ввігнався кінцівками в землю.

Гух-х! Хрусь!

— А-А!.. А-А!..

Сатомі зойкнула та сховала обличчя на Ґремових грудях.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала Семенові ноги, ховаючи все, що нижче від колін, але, судячи зі звуку,