Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

росіянин.

— Ріж давай!

І Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучерява голова гойдалася, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, якраз понад Левковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашнішим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що в нього підгинаються коліна. Цього разу не від напруження. Стало млосно. Перед очима замигтіли червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спині, шиї та щоках воднораз засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

— Швидше, — з благанням вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалась.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в Левкових очах потемніло. Він відпустив негра, хапнув ротом повітря, став осідати. Тієї самої миті Сьома перетяв мотузку. Шурхнувши, вона зникла в плетиві ядучо-зелених епіфітів[95], а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, як через секунду вони втрьох простяглися на мокрому смердючому листі: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, устромившись оголеним горлом хлопцеві в потилицю (могло здатися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а згори — Семен.

— Устань із мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчуваючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, проте не взявся допомагати товаришеві. Сидів, відкинувшись, впирався руками в землю та загальмовано дивився на бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був ізбіса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме тоді його знудило. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Порозповзавшись у різні кутки табору, вони трохи посиділи. Приходили до тями. Зрештою Левко встав і потягнув мертвяка геть від табору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли негра до лісу, вклали між двома пласкими коренями й закидали згори листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

— Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла забігти далеко.

Хлопці озброїлися мачете й подалися туди, де вчора ввечері востаннє бачили дівчину.

Ґрем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012, 08:56 (UTC -5)

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилося не так просто, як здавалось. Налякана побаченим, вона бігла напрочуд довго, в шоковому стані ігноруючи пітьму та колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона рухалася. Проблема полягала в тому, що до ранку більшість слідів щезла. Шукаючи зламане гілля та шматки одягу на колючках, Левко, Ґрем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід загубили остаточно; Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти паралельними смугами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще за якийсь час почали по черзі гукати.

— Сатомі! Сато-о-о-мі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз основне — знайти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом для інших членів гурту: зі мною все гаразд, продовжую пошуки.

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від нього йшов Сьома. Праворуч від росіянина вів пошуки Ґрем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд за п’ять Семен:

— Сатоми-и-и!

І через такий самий проміжок Ґрем:

— Satomi!!

Українець так звикся з такою послідовністю, що не зразу усвідомив, що під час чергового, мабуть, десятого за рахунком, перегукування Сьома не відповів. І лише зрубавши кілька ліан, Левко зупинився. Подумки полічив до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З того боку, де рухався росіянин, не долинало жодного звуку.

— Сьома, — неголосно покликав хлопець.

Мовчання.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо! — то був голос Сьоми. Відверто чимось стурбований.

— Ти щось знайшов?

— Що у вас там таке? — насторожений тишею, долучився американець.

— Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався.

— Сьомо, все гаразд?

— Ідіть сюди.

Лео став продиратися праворуч.

Там, де йшов Семен, зарості були не такими густими. Йому майже не доводилось орудувати мачете. Протиснувшись, Левко побачив товариша — з опущеним ножем і високо задертою головою.

— Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє…

Із заростів вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаючи хлопців не шуміти.

І зрештою вони почули.

— It cannot be[96], — в очах американця проскочила недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою.

— Так, це вертоліт.

Тепер до них долинало чітке характерне чахкання: в-вух-фух-фух… в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав сили, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем: землисто-сіре до того, воно набуло звичного кольору какао з молоком.

— Нас урятують!

Семен скоса зиркнув на товариша та невдоволено вигнув брову. Відповісти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Те, що гвинтокрилу машину майже повністю затуляли крони бавовняних дерев, не заважало визначити її місцезнаходження: потік гнаного до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, на тлі неба вимальовуючи строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи, що думати. То було неймовірним: опинившись чортзна-як далеко від цивілізації, несподівано натрапити на один із її найбільш технологічних продуктів!

Вертоліт наблизився та завис за півсотні метрів від того місця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Із передньої опуклої скляної частини кабіни пілоту відкривався огляд того, що відбувалося внизу. Корпус, гвинти й вікна гелікоптера були повністю чорними. Проте не того блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспортові (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і розкриває бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, без жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зависав над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

— Хто це? Що вони тут роблять? — гукнув Левко.

— Може, це… — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю… не знаю.

Хлопці не опускали голів. Ґрем намірився вискочити на відкрите місце та закричати, привертаючи увагу, коли Семен зненацька розвернувся й потягнув товаришів за коміри до лісу — глибше й подалі, під захист заростів.

— Що ти робиш? — мулат легко вирвався та люто відштовхнув росіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— О так! — Сьома вишкірився. — Ця цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра.

Левко не міг упізнати Семена. Він іще ніколи не бачив товариша таким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: