Читати книжки он-лайн » Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪 » Шпиталь, Олексій Михайлович Волков

Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

72
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 107
Перейти на сторінку:
у коридорі.

— Жанно, ви нарешті зробите хоч якийсь розумний крок? — відхекуючись, запитав Лужний. — Зараз він прибіжить із сокирою або бензопилою. Кому від цього стане легше? Може, почнемо нарешті конструктивну розмову?

Щерба й справді з’явився з сокирою, та ще й з ломом на додачу.

— Ну ось, я ж казав! — нервово скрикнув непроханий гість. — Вирішуйте щось, шановна, інакше буде пізно!

Зупинившись на мить і намірившись, Андрій запхав лома у зведену Вадимом барикаду, збираючись її розворотити.

— Досить, — сказала Жанна. — Андрію, не треба. Давайте справді поговоримо…

Звана вечеря нагадувала відому ситуацію, коли лебідь, рак та щука тягнуть віз, не надто розуміючи, що роблять. Підполковник, перебуваючи у піднесеному настрої, справно наливав гостеві, не забуваючи, звісно, й про себе. Полянська сиділа наче на голках, напружена й нервова, намагаючись вдавати гостинну господиню. Оленка від хвилювання не знала, куди подіти руки і ноги. Цекало ж узагалі лише чекав моменту, коли можна буде чемно піти, тому не заперечував проти пропозицій господаря.

— Ну, та не здригнеться рука! — чергового разу промовив Полянський, наповнюючи келишки.

— Так, давайте, — мляво згодився Ігор.

— Закушуйте, Ігоре Миколайовичу, — пропонувала господиня. — Ви ж зовсім нічого не їсте!

— Дякую, усе надзвичайно смачно, — кивнув головою Цекало, не дивлячись на неї.

— А оце ще не пробували, — Оленка взяла до рук тарелю. — Це я сама готувала!

— Дякую. Скуштую обов’язково і буду йти. Завтра на роботу рано.

— Як, уже? — здивувалася Оленка. — А торт?

— Якщо можна, шматочок торта візьму з собою, — попросив гість. — Мені вже час іти.

— Ну, тоді на коня! — рішуче сказав Полянський. — Останній тост за дам, які зібрали нас усіх разом у такий… гм-гм… оригінальний спосіб.

Оригінальності цій вечірці й справді не бракувало. Вони випили.

— Дякую, — насилу орудуючи язиком, промовив Цекало. — Весело провели час. Ну, а завтра… рутина.

— Ігоре Миколайовичу, я вас відвезу! — запропонувала Полянська.

— Що ви, не треба… — похитав головою той, взуваючи черевики.

Оленка побігла по торт. Полянський продовжував наливати сам собі, а господиня вийшла за двері.

— Ігоре Миколайовичу, ви надто багато випили, я за вас переживаю.

— Інно Сергіївно, — розігнувшись, глибоко зітхнув Ігор. — Все найгірше сьогодні вже відбулося, то ж нічого поганого більше не станеться і хвилюватися за мене не варто. Дякую.

Він пішов і Оленка наздогнала його вже на сходах унизу.

— Ігоре Миколайовичу! Ось.

Вона простягнула йому шмат торта, загорнутий у серветки.

— Дякую, Оленко, — сумно промовив Цекало, дивлячись убік.

— Я знаю, вам не сподобалося. Але… дуже хотіла, щоб ви прийшли. І на тата не ображайтеся. Він специфічна людина. Та й хильнути любить зайвого.

— Усе гаразд, — заспокоїв Ігор. — Ти також пробач мені, Оленко. У мене в житті зараз темна смуга…

— Розумію, — просто промовила вона. — Але… Я можу хоч чимось вам допомогти?

— Це особисте, — заперечив Цекало. — Пробач.

Усі троє сиділи внизу за круглим столом. Щерба супився, дивлячись у стіну, а Жанна з цікавістю роздивлялась Вадима, якого заочно знала давно, проте побачила уперше.

— Гарно подумай, з ким зв’язався, і чи добре, що ти приймаєш в усьому її бік, — розлючено вичитував Андрія Вадим. — Зовсім втратив розум! Сподіваюсь, ти «Трьох мушкетерів» читав? Так ця жінка — викапана Міледі! Вона відповідальна за мій зруйнований добробут, а тобі зруйнує ціле життя! Отримає те, чого прагне, і забереться звідси! Врешті-решт вона винна у смерті Замриги!

— Я взагалі не знаю ніякого… — обурилася Жанна.

— Усе ти знаєш, — перервав її Вадим. — Головне, про це знає слідчий. Андрію, з її телефона зроблено дзвінок, після якого у мера стався інфаркт. І після цього вона заховала телефон до вентиляційної шахти, а сама чкурнула. Ну не будь ідіотом!

Щерба продовжував сопіти.

— І я, — продовжував Лужний, — не поступлюся ані на крок. Щоб лишити усе як є, тобі доведеться мене убити. Бо якщо ти цього не зробиш, я просто зараз повідомлю Валігурі, що ти її переховуєш, а діставшись додому, викладу інформацію в інтернеті. Ті, хто шукають її київських друзів, швидко цим скористаються. То ж краще розберіться з моїми неприємностями, і тоді ховайтеся собі спокійно, і я вас знати не знаю.

— Давайте не гарячкувати, — запропонувала Жанна. — Інакше потім справді вже нічого не виправиш. Подумаємо разом. Ви ж самі це пропонували. А я тим часом відкрию карти. Ви ж хочете знати, що було насправді?

Обоє мовчки дивилися на неї.

— Того дня, коли я їздила у зовсім інших, мене підібрав симпатичний чоловік на солідній іномарці, — почала Жанна. — Дорогою він залицявся, запропонував випити кави. Ми пішли у кафе. Він розповідав, що займається бізнесом, що самотній. Посидівши кілька годин і випивши коньяку, ми поїхали далі. Він приділяв надто мало уваги дорозі й надто багато — мені. Скінчилося тим, що мало не влетіли під КамАЗ, перекинулися. Отак я опинилася у вашій лікарні, де й дізналася з часом, що той «бізнесмен» — це водій місцевого мера, який вирішив повихвалятися на службовій машині після того, як відвіз дружину свого начальника до столичного аеропорту, адже вона мала летіти на курорт.

Вони слухали з неабиякою цікавістю.

— Мені спало на думку спробувати витягти з цього пацюка бодай якусь матеріальну компенсацію. Підглянувши у телефоні Андрія номер Замриги, я, коли всі поснули, зателефонувала йому. Той зробив вигляд, що нічого не розуміє, і вимкнув телефон. А на ранок я дізналася, що мер цієї ж ночі помер у реанімації від серцевого нападу і прокуратура шукає людину, яка вночі йому телефонувала. Я по-справжньому злякалася, тому і сховала телефон у вентиляційній шахті, навіть забувши вимкнути, але перед цим подзвонила нашим з вами спільним знайомим з проханням якнайшвидше мене забрати. Щоб уникнути прощання з тобою, Андрію, мені довелося зробити це увечері. А телефон так і залишився у лікарні.

Знову запала мовчанка. Обоє не знали що й сказати.

— Усі ваші дзвінки я пам’ятаю, — дивлячись на Вадима, зізналася вона. — Ще як лежала у палаті. Але що я могла зробити у такому стані? Ваша депортація — нещасливий випадок. І з нашого боку було б порядно спробувати відправити вас до Америки знов. А тепер це неможливо. Хлопці «спалилися» на речах, якими взагалі не варто було займатися. І мене, і їх розшукують такі люди, що краще з ними не мати нічого спільного. Тому я й сховалася, немов миша. Від усіх — від них, від слідства, та ще й від вас на додачу! Не винна я у смерті мера вашого! Хіба це злочин — вимагати компенсації у людини, яка справді завинила? Чому його водій роз’їжджав на службовій машині, пив

1 ... 65 66 67 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Шпиталь, Олексій Михайлович Волков» жанру - Детективи 🔍🕵️‍♂️🔪:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"