Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Запала тиша. Щерба думав про те, що, не виключено, колега правий, і жінка забереться одразу ж, як мине небезпека, а потім навіть не згадає про нього. Жанна думала про своє безвихідне становище. Вадим міркував над тим, чи стане йому краще, якщо він здасть цих двох слідчому.

Усі троє похмуро застигли в однакових позах, підперши голову руками.

Сонце давно перевалило за полудень, коли Ігор швидко йшов по території лікарні з одного корпусу до іншого. День не задався. Операцій сьогодні не було, проте безліч дрібних надокучливих справ не дозволяли розслабитися. Назустріч, вийшовши з хірургічного корпусу, крокувала Полянська. Уздрівши її, Цекало завернув на бокову алею. Вона звернула туди ж. Тепер уникнути зустрічі було неможливо, хіба що піти через клумбу. Привітавшись, він спробував проскочити повз неї.

— Почекайте, Ігоре Миколайовичу! — зупинила начальниця. — Дозвольте два слова. Ходила консультувати вашого пацієнта, а тут і ви наразі… Хотіла вам подякувати, все не було нагоди… І за чоловіка пробачте.

— Це ви пробачте, — відповів Ігор, роздивляючись квіти.

— Повірте, намагатимуся бути делікатною і не ускладнювати вашого життя. І от іще… Навіть не знаю, як сказати.

— Та вже кажіть як є.

— Ігоре Миколайовичу, схоже, почуття моєї Оленки до вас серйозні. Розумію, для вас це зайвий клопіт, але хочу попросити про одне — не ображайте її за те, в чому завинила перед вами я. Будь ласка.

Він мовчки пішов далі. Життя виявилося на диво паскудною штукою. Удача вперто від нього відверталася на усіх напрямках. Що ж до речей, які за переконанням Оленки, були для людини найголовнішими, доля взагалі вирішила познущатися з нього відверто та вишукано. Так, ніби чимось прогнівив.

Пес вже не заходився, як скажений. Та, власне, й гість цього разу не ліз через паркан, а увійшов через хвіртку. У кімнаті був накритий стіл, у центрі якого стояла пляшка коньяку.

— Сідайте до столу, — запросила Жанна.

— Дякую, — похитав головою Вадим. — Празнувати мирову нам ще зарано. Давайте краще до справи.

— У мене є деякі заощадження, — промовила Жанна. — Зараз я не можу до них дістатися, але незабаром, сподіваюсь, усе зміниться.

— Одне слово, ми тобі усе повернемо, — додав Щерба. — Поступово. І я у цьому братиму участь. Сума, на яку ти влетів, нам відома.

— Це все? — здивувався Вадим. — Ви мене покликали, щоб повідомити цю інформацію?

— Не лише, — заперечив Андрій. — Ще ось.

Рука його недвозначно вказала на пляшку.

— Ні, дякую, — похитав головою Лужний. — Ваші обіцянки позбавлені будь-яких гарантій. Ви, пані, чкурнете, як і минулого разу. А без вас зобов’язання цього спадкоємця лицарських традицій дорівнюватимуть нулю. Тож не думайте, що ми про щось домовилися.

— Тоді сам кажи, як маєш що, — у тон йому промовив Щерба. — Ти ж також хотів щось запропонувати?

— Ні, навпаки, спитати, — Вадим зібрався з думками. — Скажіть мені, Жанно, а що саме говорили ви покійному мерові тоді уночі по телефону?

— Я ж розповіла вам, — не зрозуміла вона.

— Ви пояснили загальний зміст, а я б хотів дослівно почути від початку до кінця. Так, ніби у звукозапису. Спробуйте згадати.

Вона якийсь час збиралась з думками, а потім заговорила:

— «Ви що, вирішили, що сховалися? Ви справді гадаєте, що оце вам так зійде з рук?». А коли він запитав хто це, я сказала — «це я, великий привіт з вашої розбитої машини, у якій замість вас чомусь катаються придурошні шофери. Зараз я поруч із вами, через стінку від реанімації, у якій ви намагаєтеся сховатись, і мені увірвався терпець. У мене поламані ноги, я потребую ліків, а ще більше моральної компенсації».

Вадим зосереджено обмірковував почуте, а Жанна додала:

— Ну, десь так приблизно. Далі він кинув трубку і більше не відповідав..

— Цікаво. Усе це надзвичайно цікаво, — замислено промовив Лужний. — Повторіть ще раз.

Жанна повільно повторила і він встиг записати усе на папері, а потім переглянув ще кілька разів.

— Поясніть, що ви там почули, пане тимчасовий завідувач. У вас же мозок краще працює! — під’юджував Щерба.

— Однозначно, — згодився Вадим. — І маю більший досвід шанувальника детективів. А тому є така думка. Припустімо, у цих словах, почутих Замригою безпосередньо перед смертю, є певна загроза. Але чи достатньо її для того, щоб отримати інфаркт? Сумніваюсь. Ну, начудив водій, ну, побив службову машину. До речі, не так і сильно. А те, що стороння людина постраждала — то винен той, хто був за кермом. І знову ж таки, не на смерть… То чого через це так переживати і в реанімації ховатися?

— А що ж тоді? — не зрозумів Щерба.

— Давайте ще раз послухаємо, що сказала йому Жанна. По-перше, що знає, що той сховався у реанімації. Далі — що його переховування якось пов’язане з аварією, до якої потрапила службова машина, де на той момент самого Замриги не було… Що людина, яка телефонує, зараз поруч і їй уривається терпець. А тепер уявімо, що останніх слів Замрига вже не почув. Ви ж казали, що кинув трубку?

— Казала…

— А на яких ваших словах? Перед тирадою про поламані ноги чи після? Встиг про них почути чи ні?

Жанна думала довго.

— Може й не почув. Мене така лють охопила — говорю, зупинитися не можу, а в трубці вже тиша.

— Отже, швидше за все, не почув. І тоді виходить, що сильно він когось боявся. Про те, що КамАЗ його службову машину мало не розчавив, він знав. А водій, який вас за коліна хапав, напевно, про це не розповідав, а клявся, що їхав спокійно, а вантажівка у лобове пішла, ледве втік з дороги. Ну так мало бути за логікою?

— Так, — скривилася Жанна. — За винятком одного — про коліна.

— Ну, нас із Щербою там не було, — дипломатично зауважив Вадим. — Та й не у тому справа! Коли ви передали привіт за розбиту машину і пригрозили, що перебуваєте поруч, Замрига подумав, що машину збиралися протаранити КамАЗом, сподіваючись, що там знаходиться сам керівник. Якщо він не почув про поламані ноги та моральну компенсацію, то попереднім вашим словам можна надати зовсім іншого змісту, і Замрига мав підстави злякатися ще дужче. Він зрозумів, що сховатися не вдалося. Можливо, він знав, хто йому може погрожувати і чого від них можна чекати, тому, почувши, що вони поруч, отримав серцевий напад.

— По-моєму, це фантазії, — не приховуючи насмішки, зауважив Щерба.

— Версія, — поправив Лужний. — Фантазія, це коли припущення зовсім необґрунтовані. А у нас все-таки непогане підґрунтя. З доказовою базою слабувато. А ким був