Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Розділ 38

- Всі сміються з мене... – я відпила чаю озираючись по боках наче злодій.

Учнівське кафе гуділо, як великий вулик.

- Облиш. – махнула рукою Софія вгризаючись у бік булочки з маком. – Вони навіть не зрозуміли, що відбувалося.

- Але ти ж зрозуміла. – мені кусок в горло не ліз. В грудях стояв важкий камінь.

- Я не збираю плітки. Я керуюся фактами. Вольська пустила побрехеньку, буцімто ти вішаєшся на Воронівського аби ви з мамою ціпко закріпилися у цій сім’ї.

Мені наче ляпаса дали.

- І вони у це вірять? – у носі защипало.

- Хто як... Більшість знає, що єдина, хто вішається на Воронівського це сама Ірина. Але ти сьогодні підкинула дров у вогонь.

Я внутрішньо застогнала картаючи себе за тупість. Та тут поруч із нами сіли дві однокласниці Інна та Міла. Вони активно щебетали явно намагаючись вивідати свіжі плітки.

- Мішель, а чого ти така пом’ята? У мене дома такий класний відпарювач є...

Я лише відкрила рот, як Софія мене випередила.

- Дівчата, у Воронівського черговий припадок. – прошепотіла в шпіонському стилі. – Тільки нікому не кажіть. Вчора на нашій вулиці у всіх будинках світло вирубило. Так цей залишив Мішель одну в квартирі і пішов тусити з Вольською. Уявляте... Кажуть він знову з кимось побився.

- От скотина... – пробурмотіла Інна співчутливо зиркаючи на мене.

- Я б на твоєму місці його сьогодні взагалі прибила. – підтримала Міла.

- Це ще добре, що хлопець Мішель з нею цілу ніч по відеозв’язку розмовляв.

- То в тебе є хлопець? Той однокласник про якого згадувала Іра? - затараторили одна наперед одної.

Я бачила, як в їхніх очах я з нещасної покинутої дівчини перетворююся у повну справедливого гніву сестру. Сила слова. Софія одним реченням врятувала мою репутацію.

- До речі, батько сказав, що на наступний тиждень, після футбольного матчу дозволить нам влаштувати дискотеку. Тільки мусимо все підготувати. – ще додала чим взагалі змінила хід історії.

Запищавши дівчата поспішили рознести новину, яка затьмарювала всі плітки, у маси.

- Дякую. – я нарешті видихнула.

- Пусте. Цим сорокам лише дай причину для пліток. А що у вас насправді з Воронівським?

Мені так хотілося з кимось поділитися, що я не витримала. Тим паче, Софія викликала довіру.

- Він обіцяв порвати з Вольською. Навіть поцілував мене. А сьогодні ось це... Я не розумію, що зробила не так. – цього разу зупиняти сльози я не стала.

Дівчина зітхнула так, ніби її це не здивувало.

- Знаєш, я хотіла розповісти тобі одразу, але побоялася, що полізу не у свої справи... Воронівський, далеко не взірець вірності. Тут періодично з’являлися дівчата зі скандалами. Здебільшого з інших шкіл. Але, як не дивно, він завжди повертався до Вольської. З ким би не загуляв. Подейкували, що одна навіть шантажувала його вагітністю. Тому, ти ще відбулася легким переляком.

Я закивала розмішуючи в чашці остиглий чай. Від того «може воно і на краще» легше не ставало. Хотілося додому, під ковдру. Добре виплакатися. А ще мені необхідно було поговорити з Костянтином. Тільки не тут. Хоче він того чи ні, а пояснити все йому доведеться. Я не відчеплюся, поки він мені в очі не скаже, що все це була лише гра.

- Що за дискотека? Чому я про це нічого не знаю?

Мене аж підкинуло. Я не помітила, як Роман біля нас сів. Треба ж... Інформація направду поширюється зі швидкістю світла.

Софія одразу зашарілася і опустивши погляд пробурмотіла.

- Мені батько лише сьогодні сказав. Я ще не встигла тобі повідомити.

- Необхідно все якісно організувати, запросити інші ліцеї, дітей чиновників та впливових осіб... Можливо влаштувати якусь шоу програму чи конкурси. Можеш попросити батька виділити нам невеликий бюджет на закуски та призи?

- Попробую... Але це все відбудеться, тільки за умови, якщо ви виграєте матч з сімнадцятим ліцеєм.

- Виграєм. – запевнив так, ніби це вже вирішено. – Мішель, допоможеш в організації?

Я спробувала нагадати про репетиції осіннього балу та ввічливо відмовитися.

- Так, батько просив тебе залучити до учнівського самоврядування.

Та відмовити самому директору не змогла. Ми домовилися зібратися завтра ввечері і все детально розпланувати.

- Він тобі подобається. – констатувала спостерігаючи, яким поглядом його провела Софія.

- А йому подобаєшся ти. – зітхнула, слабо мені посміхнувшись.

- Мені здається, йому взагалі ніхто не подобається.

І я була чесною. Він якось так дивно дивився на людей, ніби на товар у супермаркеті. Варто чи не варто його уваги. Ні, Роман з усіма був доволі ввічливим, я б навіть сказала улесливим. А в його погляді ховалося щось таке... від чого по шкірі розповзався мороз.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍