Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Додому прийшла відносно рано. Практично на порозі мене зустріла схвильована матір. Ну що знову сталося?!

- Донечко! – міцно обійняла мене. – Як ти? Як справи в школі?

Я не розуміла її стану, тому вирішила здатися першою.

- Я мультимедійну дошку розбила...

Мама зблідла ще більше.

- Але ти не переживай, директор сказав, що все гаразд. Я ж не навмисно. – намагалася якомога легше і підбадьорююче говорити.

- Ти... Ти з ним говорила? – її голос тремтів. – І що?! Що він тобі сказав? – зірвалася на крик.

- Мам... – я погладила її по руці. – Що з тобою? – Кажу ж все гаразд... Там камери стоять, він бачив, що я просто перечепилася. Може тобі треба відпочити... Ти тиск міряла?

- Мішель. – мама схопила мене за лікті. – Послухай... Намагайся бути якомога непомітнішою. Не встрявай у проблеми, не контактуй з директором. Чуєш мене? – потрясла.

- Чую, чую... Добре.

Якби не її божевільні очі, я б вимагала пояснень. А так... Краще було відсидітися у своїй кімнаті. Через якийсь час мама покликала їсти. Виглядала уже краще, принаймні нею так не трясло.

- А де Костя? – обережно запитала уважно спостерігаючи за матір’ю.

Вона поставила передо мною тарілку з супом і сама сіла навпроти.

- У його мами сьогодні мав би бути день народження... Він проводить його у бабусі в селі. Не чіпай його кілька днів.

Я лише кивнула. Тепер все стало на свої місця. Все таки фантазія страшна річ. Можна так себе накрутити...

Однак тривога з дому нікуди не поділася. Вітчим повернувся досить пізно. І вони з мамою ще довго чи то сварилися чи то сперечалися. Костянтин не прийшов ночувати взагалі.

Була звісно і позитивна сторона. Я підтягнула хвости з навчанням.

Новий день почався паршиво ще з самого ранку. Як на зло, я проспала. А першим уроком була геометрія. Дома стояла якась гнітюча тишина. Мама спала, Ігоря вже не було. Та я ще і перевернула на себе вазу з квітами, через що довелося повністю переодягатися. Прибігла у клас пом’ята, розтелепана разом із дзвінком. На щастя вчительки, яка дивилася на мене, як середа на п’ятницю, ще не було. Можливо, після того, як мама пішла, вона змінить своє ставлення до мене.

Воронівського я помітила одразу. Мої очі, ніби спеціально буди налаштовані на його пошук. Він розвалився за найвіддаленішею партою у куті біля дверей і ліниво погладжував через тонкі капрони довгі ноги Вольської. Вона ж у безсоромно короткій спідниці сиділа на його парті дивлячись у люстерко.

Я застила на місці. Шлунок скрутило. Нудота. Огида. Розчарування. Ось три слова, які описували мій стан. Побачивши мене Воронівський не зробив навіть спроби відштовхнути Ірину чи якось змінити хід подій. На мою на реакцію йому, схоже, було абсолютно начхати. Все було так, як мало бути. Як було з самого початку. Ні обіцянок, ні пробачень... – забринів у голові голос Віктора Павліка. – Все сталося само собою... слова набули нових значень. Ми ж не змінилися з тобою...

На його красивому обличчі не було навіть натяку на скорботу через вчорашній день народження покійної матері. Схоже, Вольська добре постарася.

Передо мною постав не легкий вибір. Зробити вигляд, що нічого не сталося і спокійно сісти за свою парту. Це б зберегло мою гідність. Або влаштувати скандал виставивши себе ревнивою істеричкою.

Взагалі, я досить давно навчилася керувати емоціями і виявляти їх тоді, коли це вигідно мені. Стерпіти образу не ставало проблемою. Це збивало спантелику кривдника і давало мені змогу вибрати найкращий час для відповіді. Або просто забути зберігаючи свій психологічний спокій. У мене практично ні з ким не Додбуло конфліктів.

Однак зараз здоровий глузд не міг докричатися до моєї свідомості. Її затьмарило відчуття ревності, обіди і відчаю. Я не підійшла до них. Я підлетіла порівнявшись із Вольською.

Я не знала, що казати. Мені хотілося зіштовхати цю дівицю і добряче стрясти Воронівського. Натомість він піднявши голову пройшовся по мені лінивим поглядом. Я б навіть сказала проїхався. Катком.

- Тебе що, з дому вигнали? – зневажливо хмикнув, ніби перед ним якась комаха.

- Більше нічого не хочеш мені сказати?

З кожною секундою я все більше розуміла, що сама собі придумала якісь відносини між нами. Він дивився на мене, як тоді... у перший день. В каламутних водах його очей не могла знайти навіть краплини ніжності чи теплоти. Лише зневага, гнів і ненависть.

Всі слова кудись вивітрилися, даючи місце млосній апатії. А я продовжувала стояти відчуваючи, як сльози збираються в очах. Тільки на його обличчі не здригнувся жоден м’яз. А з енергії переможниці, яку випромінювала Вольська, можна було збудувати електростанцію. Тому, мені нічого не залишалося, як розвернутися і побитою собакою поплентатися до свого місця.

Напевно, у розчаруванні теж є щось добре. Воно звільняє від ілюзій.