Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Біль пронизав кожну клітину її тіла. Він був не таким, як у її “реальності”—не тупим і приглушеним, а різким, пекучим, майже нестерпним.

Еліс розплющила очі.

Вона більше не була в темряві. Над нею блимали тьмяні вогні, холодне світло різало зір. Повітря було важким, насиченим стерильним запахом. Її тіло відчувалося важким, наче вона провалилася в глибину власного тіла після нескінченної боротьби.

І тоді вона почула голоси.

— Пульс стабільний. Вона реагує!

— Дихання все ще слабке, але є активність!

Голоси… Вони не належали екіпажу. Це були не знайомі їй люди. Вона намагалася сказати щось, але її губи були сухими й нерухомими.

— Еліс? Ви нас чуєте?

Її ім’я. Хтось знає її ім’я.

Вона стиснула пальці. Це вимагало неймовірних зусиль, але вона змогла.

— Це чудово, — почулося поруч. — Вона приходить до тями.

Еліс відчувала, як у її свідомості починають виринати спогади, але вони були хаотичними. Корабель. Космос. Тінь. Але… щось не складалося докупи.

Вона змусила себе перевести погляд убік. Побачила бліду жінку в білому халаті. Лікар?

— Все добре, ви в безпеці, — жінка всміхнулася.

Еліс хотіла відповісти, запитати, що сталося, але її тіло все ще не слухалося.

— Не намагайтеся рухатися, — продовжила лікарка. — Ваш організм пережив сильний стрес. Ви довго були без свідомості.

Еліс кліпнула. Довго?

Як довго?

І тоді вона відчула щось не так.

Її ноги.

Вона намагалася поворушити пальцями, але нічого не відчула. Паніка почала наростати, серце закалатало в грудях.

— Спокійно, — лагідний, але твердий голос лікарки змусив її затримати подих. — Ви перенесли серйозні травми під час аварії. Ми зробили все можливе, щоб урятувати вас…

Еліс не могла дихати.

Вона різко опустила погляд вниз—під ковдрою не було обрисів ніг.

Її груди стисло, горло перехопило.

— Ні… — її голос був хрипким, ледь чутним.

Але це було реальним.

Нарешті, справжня реальність розкрилася перед нею у всій своїй жорстокості. Вона не була у відкритому космосі. Не боролася з Тінню. Не намагалася вижити на кораблі.

Вона ніколи не долітала до Орбіона.

Вона не була серед зірок.

Вона просто лежала в комі.

Її місія закінчилася, навіть не розпочавшись.

Світ більше не був таємницею, яку вона повинна розгадати.

Він був просто реальністю, від якої їй тепер не втекти.

Вона втупилася у стелю, спробувавши збагнути все, що почула, все, що тепер знала. Реальність ударила в саме серце, розбиваючи все, у що вона вірила останнім часом.

Вона не була у космосі.

Вона не летіла до нових світів.

Вона не боролася з невідомим.

Все це було ілюзією її власного розуму.

Але якщо це ілюзія, то чому ж біль здається таким справжнім?

— Я знаю, що це важко, — голос лікарки був м’яким, співчутливим. — Вам потрібно дати собі час.

Час.

Скільки часу вона вже втратила?

Вона спробувала заговорити, але слова застрягли в горлі. Єдине, що вона змогла—видушити запитання, яке спопеляло її зсередини:

— Скільки?

Лікарка трохи нахилилася, її очі наповнилися жалем.

— Шість місяців.

Шість.

Місяців.

Еліс заплющила очі, спробувавши не задихнутися від цього усвідомлення. Вона майже віддала життя за місію, що ніколи не існувала. Її боротьба з Тінню була не війною з невідомим… а війною за виживання у власній свідомості.

То що тепер?

Як продовжувати жити, знаючи, що все, заради чого вона боролася, було лише примарою?

Лікарка щось говорила, але Еліс не слухала.

Її погляд повільно блукав кімнатою, наче шукаючи хоч щось знайоме, хоч щось справжнє. Але навколо були лише стіни лікарняної палати, які не мали нічого спільного з глибоким, темним космосом, де вона думала, що перебуває.

— Я залишу вас відпочити, — сказала лікарка, лагідно торкнувшись її руки. — Але якщо вам щось потрібно…

Еліс не відповіла.

Вона дивилася у вікно, де виднілося сіро-блакитне небо, розмите дощем.

Вперше за весь цей час вона дійсно бачила реальність.

І відчувала, що більше не знає, ким вона є.

Дні минали, але відчуття пустоти не полишало її.

Вона відмовлялася від відвідувачів. Відмовлялася слухати новини про те, як її знайшли, як лікарі боролися за її життя.

Їй це не потрібно було.

Її розум застряг між двома світами—тим, що був вигаданий, і тим, що тепер здавався чужим.

Але одного дня щось змінилося.

Лікар приніс їй невеликий планшет.

— Ми знайшли це серед ваших речей, — сказав він. — Вам варто подивитися.

Еліс не хотіла.

Але щось змусило її взяти пристрій.

Екран засвітився.

На ньому було відео.

І коли воно почалося, серце її стислося.

На записі була вона. Ще до запуску. В скафандрі, серед команди, з виразом рішучості на обличчі.

Але головне—це її слова.

“Навіть якщо щось піде не так… Навіть якщо я ніколи не повернуся… Я не шкодую. Бо я зробила те, що повинна була зробити. Я обрала цей шлях, і він завжди буде частиною мене.”

Еліс закрила очі.

Сльози повільно скотилися по її обличчю.

І вперше за довгий час вона зрозуміла, що не втратила себе.

Бо навіть якщо вона не долетіла до зірок…

Вона все одно була Еліс Рейн.

Кінець