Читати книгу - "Клавка"

Спершу Клавці здалося, що тут панує суцільний хаос, але, трохи оговтавшись, вона почала розрізняти системність у діях військових та міліціонерів.

Від машин до вагонів вилаштувався живий ланцюг: у «будці» стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком, якщо це був «самовар», і передавав його іншому, що стояв біля бортика машини, той передавав його наступному — і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який і висаджував його у вагон.

Дядь-Гаврило кинувся до найближчого міліціонера й зарепетував:

— Я фронтовик, я тобі запріщаю! Не трож героєв! Вони за тібя воювали!

Той обернувся до нього і втомлено сказав:

— Не суєтісь, дєд, бачу: в тебе теж культяшка — хочеш з ними?

— Я не безпризорний, я тут з дочкой! — готовий до такого запитання дядь-Гаврило показав на Клавку.

Міліціонер ковзнув по ній байдужим поглядом і відвернувся — йому подавали нового інваліда.

— Дєд, іді, нє мєшай! — миролюбно сказав він, задúхавшись від фізичної праці.— Ей, сержант, подмені меня. Что-то я устал!

До нього підбіг молодий міліціонер і став у ланцюг.

Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували — вони похмуро і мовчки робили свою роботу.

Клавка остовпіла. Вона не могла повірити своїм очам. Якщо десь й існувало пекло, то воно було зараз тут — у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го.

Дядь-Гаврило кидався то до одного солдата, то до іншого, безладно смикаючи їх за рукави:

— Слиш, браток, нє нада! Они же не виноваты! Это же война — сука!

На нього ніхто не звертав уваги.

Лише раз молоденький хлопчина відповів йому, здається, співчутливо:

— Дєд, у нас приказ!

Коли дядь-Гаврило заморився бігати, він завив:

— Вони не винуваті-і-і!

Клавка стояла на земляній платформі і не могла навіть поворухнутись, їй здавалося, що це продовження її хворобливих снів, що зараз цей кошмар закінчиться, вона прокинеться і за мить забуде цей жах.

Але сон не закінчувався.

Перед нею в напівтемряві виринали пошрамовані обличчя, безтямні очі, чорні очниці сліпих, кукси, скривлені обличчя, людські обрубки. Стояв сморід — до традиційного для «самоварів» запаху старої сечі й плісняви додався різкий дух свіжого лайна. Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів.

Біля Клавки вилаштувалися в рядок жінки, що прийшли на голоси з навколишніх осель. Спершу міліціонери ходили і розганяли їх, ті на кілька хвилин відступали у темні чагарі, а потім знову наближалися до земляної платформи.

Клавка побачила, що дядь-Гаврило виснажився — він сидів на землі і, тримаючись за голову, ревів: «А-а-а-а!»

Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:

— Сколько можно возиться, блядь, грузи их!

Хлопці-призовники і старші міліціонери вже змокріли й засáпалися, вони на мить зупинилися і глянули на полковника порожніми очима.

— Я вам покажу, как это делается! — сказав він одному з них, тому, що стояв біля самого вагону, тримаючи в руках «самовара».

— Дай-ка сюда! — наказав він, і той віддав йому безногого і безрукого інваліда.

Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском. Звідти донісся розпачливий зойк.

Живий ланцюг на мить завмер.

Жінки за Клавчиною спиною також зойкнули.

— Давай еще! Чего глаза выпучил! — бризкав адреналіном полковник. — Я научу вас приказы выполнять! Чмо милицейское!

Йому подали другого інваліда — він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисне поціливши.

Він добряче розпалився і схопив третього…

Клавка хотіла заплющитись і відвернутися від цього видовища, але очі не слухалися: вони з жахом дивились на те, як «самовар», що мав руки, намагався відповзти від дверей вагона, але полковник поцілив у нього наступним людським обрубком.

І тут сталася просто катастрофа. Почалося справжнє пекло, на тлі якого те, що було раніше, пеклом уже не здавалося.

Потомлені солдатики й міліціонери неначе сказились, їх немов заразила жорстокість полковника: вони стали жбурляти інвалідів у вагони, ранячи їх їхніми ж невідстебнутими возиками, на яких вони пересувалися, їхніми «утюжками», які заміняли їм руки. Хтось із молодих призовників істерично розреготався, його сусід по ланцюгу дико заіржав, істерика охопила всіх чоловіків, вони вже не передавали, а перекидали з рук у руки інвалідів, і якщо хтось із бідолах зривався і падав на землю, голосно гиготіли. Тепер вони навмисне намагалися закинути у вагон нещасних так, щоб тим було якомога болячіше.

За Клавкою в задньому ряду під кущами завили і заголосили баби. Однак їх уже не було чути у загальній мішанині.

— Родненькие, не губите! — чулося з «будок».

Клавка відчула, що той ковтюх у грудях — збитий з її безсонних ночей, нервів, переживань, болю, — збільшився в розмірах так, що вже ледь поміщався в ній. Їй хотілося заплакати, але, здавалося, вона розучилася це робити.

— Брательник, Гаврюша, спасай! — почувся знайомий Клавці голос. Це був Сьома-танкіст, з яким дядь-Гаврило разом співав на Євбазі.

Дядь-Гаврило кинувся на молодого призовника:

— Ты шо, блядь, охуел! — і вчепився йому в гімнастьорку. — Да это же Герой Советского Союза! Да ты, сцыкун, должен стоять по стойке смирно перед ним!

Пацан навіть не обернувся, скинув дядь-Гаврила з себе, як мішок з картоплею, той упав на колію і відключився. Клавка побачила, як з його надбрів’я цебенить кров. Вона кинулася до нього: слава богу, живий! Його протез відстібнувся, і вона почала намацувати його тремтячими руками між шпалами. Спробувала пристібнути його до кукси, але руки не слухались, вона не могла стримати тремтіння.

Клавка сповзла на землю, переривчасто дихаючи, не в змозі вдихнути повітря на повні груди. Їй здалося, що вона більше ніколи не зможе підвестися з цього місця. І вона не відчула страху, ні. Це була повна приреченість.

І раптом цей пекельний гамір, божевільний вереск, несамовитий стогін, смертельні прокляття, лайку, матюки розрізав сильний чистий жіночий голос:

Этот случай совсем был недавно…

В сорок третьому, злою зимой.

Капитан после жаркого боя

Пише письма жони молодой:

Пісню підхопив десяток інших жіночих голосів:

Дорогая жена, я — калика.

Нету правой руки, нету ног.

Но отчизне служив я немало

И