Читати книгу - "Грішна"

завмерла, притискаючи пальцем м’яке тісто. Вона не уявляла Френкі немовлям. Не могла уявити його безпорадним чи вразливим.

— Лікарям довелося відкачати з мозку трохи крові. Вони казали, що він може… — Енджела замовкла.

— Що?

— Що він може не вирости нормальним.

Джейн на думку одразу ж спала саркастична репліка, але вона втрималася. Розуміла, що сарказм тут недоречний.

Мати не дивилася на неї — не зводила погляду з власної руки з кавалком тіста в ній. Уникала очей дочки.

«Чотири місяці, — подумала Ріццолі. — Щось тут не так. Якщо йому було лише чотири місяці, він ще не повзав. Не міг вилізти з ліжечка чи викрутитися зі стільчика. У такому віці немовля може впасти, лише якщо його впустити».

Вона по-новому подивилася на матір. Скільки ж ночей Енджела прокидалася від жаху, пригадуючи мить, коли втратила пильність і немовля випало в неї з рук! Френкі, золотий хлопчик, мало не вбитий неуважною матір’ю.

Джейн простягла руку й торкнулася материного плеча.

— Ну він нічого такий вийшов, правда?

Енджела зітхнула. Почала посипати борошном ньокі й защипувати їх із рекордною швидкістю.

— Мамо, Френкі найміцніший з нас усіх.

— Ні, неправда. — Мати поклала ньокі на тацю й подивилася на дочку. — Ти найміцніша.

— Так, авжеж.

— Справді, Джейн. Коли ти народилася, я тільки глянула на тебе й подумала: за неї переживати не доведеться. Ця дасть відсіч, хай би там що. От Майкі треба було б краще захищати. Він у цьому не дуже вправний.

— Майк виріс жертвою. І завжди так поводитиметься.

— А ти — ні. — На вустах Енджели з’явилася слабка усмішка, коли вона подивилася на дочку. — Коли тобі було три, я побачила, як ти впала і вдарилась об столик для кави. Порізалася ось тут, під підборіддям.

— Так, шрам досі є.

— Рана була глибока, довелося накладати шви. Кров була по всьому килиму. Але знаєш, що ти зробила? Здогадайся.

— Певно що заверещала.

— Ні. Ти почала лупцювати столика, ось так! — Вона грюкнула кулаком по столу, здійнявши хмарку борошна. — Наче ти була на нього страшенно зла. Ти не побігла до мене, не плакала через кров. Надто вже зайнята була лупцюванням того, що завдало тобі болю. — Енджела засміялася, витерла очі рукою, лишивши на щоці білу пляму. — Ти була дуже дивною дівчинкою. Тобою я пишаюся найбільше з усіх моїх дітей.

Ріццолі витріщилася на матір.

— Я цього не знала. Навіть не здогадувалася.

— Ха! Діти. Ви не уявляєте, через що проходять ваші батьки. От матимеш своїх, побачиш. Лише тоді й починаєш розуміти, що це за відчуття.

— Яке саме відчуття?

— Любов, — відповіла Енджела.

Джейн подивилася на натруджені материні руки й раптом відчула, як запекло в очах, як заболіло горло. Підвелася, підійшла до вмивальника, набрала води в каструлю, де мали варитися ньокі. Чекала, доки вода закипить, думаючи: «Може, я й справді не знаю, що таке любов, бо була надто зайнята тим, що боролася з нею. Так само як з усім, що може заподіяти мені шкоди».

Вона лишила каструлю на вогні й вийшла з кухні.

Нагорі, у батьківській спальні, Джейн взяла телефон. Трохи посиділа на ліжку, стискаючи трубку, збираючись із силами для дзвінка.

«Ну ж бо. Ти мусиш це зробити».

Почала набирати номер.

Пролунало чотири сигнали, а тоді вона почула коротке ділове повідомлення: «Це Гебріел. Мене зараз немає вдома. Будь ласка, залиште повідомлення».

Джейн зачекала на гудок, глибоко вдихнула.

— Це Джейн. Маю дещо тобі сказати, і, певно, краще буде так, телефоном. Це краще, ніж говорити з тобою особисто, бо навряд чи я хочу бачити твою реакцію. Коротше кажучи, я… облажалася. — Вона раптом засміялася. — Господи, я почуваюся страшенною дурепою, бо зробила найдавнішу в світі помилку. Більше ніколи не глузуватиму з тупеньких красунь. А сталося те, що… ну… я вагітна. Здається, тижнів вісім. А це значить, якщо тобі цікаво, що дитина точно твоя. Я нічого від тебе не хочу, не хочу, щоб ти почувався зобов’язаним зробити те, що там мають робити чоловіки в таких випадках. Навіть перетелефоновувати мені не треба. Але я подумала, що ти маєш право знати, бо… — Вона помовчала, у горлі раптом стали сльози. Відкашлялася. — Бо я вирішила залишити дитину.

Вона повісила слухавку.

Довго сиділа, не рухаючись, пильно дивилася на свої руки, мов їхала американськими гірками емоцій. Полегшення. Страх. Очікування. Але без непевності: у своєму виборі Ріццолі була повністю впевнена.

Вона підвелася, раптово відчула себе невагомою, звільненою від тягаря вибору. Стільки попереду було тривог, стільки змін, до яких треба було підготуватися, але, спускаючись назад до кухні, вона відчула, що кроки її стали по-новому легкі.

Вода на плиті вже кипіла. Пара зігріла її обличчя, мов материна рука.

Джейн додала у воду дві чайні ложки оливкової олії, опустила туди ньокі. На плиті вже стояли ще три каструлі, з кожної пахло чимось своїм. Букет ароматів материної кухні. Вона вдихнула ці запахи, сповнена нового розуміння того священного місця, де їжа була любов’ю.

Коли картопляні пампушки спливали на поверхню, вона збирала їх, викладала на таріль і щедро поливала соусом із телятиною. З духовки дістала страви, що лишилися там, щоб не вихололи. Смажену картоплю. Зелені боби. Тефтелі. Манікотті. Парад достатку, який вони з матір’ю тріумфально принесли до їдальні. Останньою, звісно ж, була індичка, що по-королівськи влаштувалася в центрі столу, в оточенні італійських родичів. Уся родина була неспроможна все це з’їсти, але в цьому й був увесь сенс — у надлишку їжі, так само як і любові.

Джейн сіла за стіл навпроти Айрін і дивилася, як вона годує двійнят. Лише годину тому, дивлячись на неї у вітальні, Джейн бачила втомлену молоду жінку, життя якої вже було скінчено, спідниця якої провисала, бо за неї постійно чіплялися маленькі ручки. Тепер вона дивилася на ту ж саму жінку, але бачила іншу — ту, яка зі сміхом доправляла ложки з журавлиновим соусом до маленьких ротиків, яка з ніжністю торкалася вустами кучерів на голівках.

«Я бачу іншу жінку, бо сама змінилася, — подумала вона. — Не в Айрін справа».

Після вечері, допомагаючи Енджелі варити каву й наповнювати трубочки каннолі солодким збитим кремом, вона збагнула, що дивиться іншим поглядом і на власну матір. Побачила в її волоссі нові срібні пасма, побачила, як починає провисати шкіра на щоках. «Ти ніколи не шкодувала про те, що народила нас, мамо? — подумки питала вона. — Ніколи не думала, що це була помилка? Або була впевнена так само, як і я зараз щодо цієї дитини?»

— Гей, Джейні! —