Читати книгу - "Грішна"

гукнув із вітальні Френкі. — У тебе в сумочці мобільний дзвонить!

— Можеш узяти? — крикнула вона у відповідь.

— Ми дивимося гру!

— А в мене руки вимазані кремом! Просто візьми його!

Він зайшов на кухню, тицьнув їй телефон.

— Якийсь хлопець.

— Фрост?

— Нє. Не знаю, хто це.

«Гебріел, — такою була перша думка. — Він отримав повідомлення».

Вона підійшла до вмивальника, неквапно помила руки. Коли нарешті взяла телефон, змогла відповісти спокійно.

— Алло?

— Детективе Ріццолі? Це отець Брофі.

Усе напруження раптом зникло. Вона опустилася на стілець. Відчувала, як мати дивиться на неї, й намагалася не видати розчарування.

— Так, отче?

— Вибачте, що турбую вас на Святвечір, але не можу пробитися до докторки Айлс, а… Що ж, з’явилося дещо, про що вам варто знати.

— Що таке?

— Докторка Айлс хотіла отримати контактну інформацію родичів сестри Урсули, я запропонував подивитися. Але виявилося, що наші парафіяльні записи дещо застарілі. Ми маємо старий номер її брата в Денвері, але телефон вимкнено.

— Матінка Мері Климент сказала, що брат помер.

— Вона казала вам, що сестра Урсула має ще й племінника в іншому штаті?

— Абатиса про нього не згадувала.

— Схоже, він підтримував зв’язок із лікарями, так сказали медсестри.

Джейн подивилася на таріль із каннолі, які вже почали м’якшати від крему.

— До чого ви ведете, отче?

— Знаю, це видається дрібницею — знайти племінника, який багато років не бачив тітки. І я знаю, як важко знайти когось за межами штату, якщо навіть імені не знаєш. Але церква має ресурси, яких нема навіть у поліції. Хороший пастир знає своє стадо, детективе. Знає сім’ї та імена дітей. Тож я зателефонував священику в денверській парафії, де жив брат сестри Урсули. Він добре його пам’ятає, служив за ним похоронну службу.

— То ви спитали про інших родичів? Про того племінника?

— Так, спитав.

— І що?

— Немає племінника, детективе. Його не існує.

22

Мора бачила вві сні похоронні багаття.

Вона сиділа в тіні, зіщулившись, дивилася, як помаранчеві язики полум’я облизують тіла, складені, мов дрова, як плоть зникає у вогні. Охоплені вогнем тіла оточували силуети людей — коло мовчазних спостерігачів, облич яких вона не бачила. А вони не бачили її, бо ж вона ховалася в темряві, подалі від їхніх очей.

З багаття летіли іскри, підживлені людським пальним, спіраллю злітали в чорне небо. Вони запалювали ніч, освітлюючи ще жахливіше видовище: насправді трупи рухалися. Почорнілі кінцівки здригалися у вирі вогню.

Один із кола повільно розвернувся й витріщився на Мору. Вона впізнала це обличчя. У його очах не було душі.

Віктор.

Вона зразу ж прокинулася, серце гупало в ребра, нічна сорочка змокла від поту. Порив вітру струсив будинок, вона чула, як закалатали вікна, мовби скелет кістками, як застогнали стіни. Пригнічена панікою від кошмару, вона лежала, не ворушачись, піт на шкірі почав вистигати. Це просто вітер її розбудив? Мора прислухалася, і кожне рипіння в глибині дому здавалося схожим на кроки. Незваний гість, наближається.

Раптом вона напружилася, стривожена іншим звуком. Шкрябання в стіну, наче кігті тварини, що хоче залізти всередину.

Вона подивилася на світлий циферблат годинника: за п’ятнадцять дванадцята.

Викотилася з ліжка в крижану кімнату. Намацала в темряві халат, але світло не вмикала, щоб і далі щось бачити вночі. Підійшла до вікна спальні й побачила, що снігопад припинився. Земля у світлі місяця сяяла білим.

Ось, знову — звук такий, наче щось треться об стіну. Мора притиснулася якомога ближче до вікна й помітила тінь, що рухалася біля рогу будинку. Тварина?

Вона вийшла з кімнати, босоніж, намацуючи дорогу, пройшла до вітальні. Боком обійшла різдвяну ялинку, визирнула з вікна.

Серце мало не стало.

Сходами до будинку піднімався якийсь чоловік.

Мора не бачила його обличчя, воно ховалося в тіні. Наче відчувши, що вона спостерігає, він розвернувся до вікна, за яким вона стояла, і стало видно весь його силует. Широкі плечі, зібране у хвіст волосся.

Вона відсахнулася, втиснулася спиною в колючі ялинкові гілки, намагаючись зрозуміти, що Метью Саткліфф робить тут, біля її дверей. Чому він приїхав о цій порі, не зателефонувавши? Мора досі не позбулася останніх пасм жаху від нічного кошмару, і від таких пізніх відвідин їй було лячно. Це змушувало двічі подумати, перш ніж відчиняти двері будь-кому — навіть чоловікові, чиє ім’я та обличчя були їй знайомі.

У двері подзвонили.

Вона здригнулася, з гілки впала скляна прикраса й розбилася на дерев’яній підлозі.

Надворі тінь перемістилася до вікна.

Мора не ворушилася, досі не певна того, що ж робити. «Просто не вмикатиму світла, — подумала вона. — Йому набридне, і він дасть мені спокій».

Дзвінок повторився.

«Іди геть, — подумала вона. — Іди геть, уранці мені зателефонуєш».

Почувши кроки, що спускалися сходами з ґанку, вона з полегшенням зітхнула. Схилилася до вікна, визирнула, але його не було видно. Автомобіля перед будинком теж не було. Куди він зник?

Тепер вона знову почула кроки, рипіння снігу під чоботами з іншого боку. Якого біса він обходить її власність?

«Намагається знайти шлях до будинку».

Мора вибралася з-за ялинки і стримала крик болю, коли випадково наступила босою ногою на розбиту кульку.

Раптом його силует постав за боковим вікном. Він вдивлявся всередину, намагаючись щось розгледіти в темній вітальні.

Мора відступила до коридору, з кожним кроком кривлячись: боса ступня змокла від крові.

«Час викликати поліцію. Потелефонувати дев’ять-один-один».

Вона пошкутильгала до кухні, намацуючи на стіні телефон. Через поспіх збила слухавку, одразу ж підхопила її й притиснула до вуха.

Сигналу не було.

«Телефон у спальні, — подумала вона. — Може, забула покласти там слухавку?»

Повісила слухавку тут, пошкандибала назад у коридор. Уламок скла дедалі глибше впивався в ногу, на підлозі лишалися мокрі криваві сліди. У спальні вона заледве бачила в темряві, але відчула килим під ногами, а тоді наштовхнулася на ліжко. Тримаючись за матрац, дісталася до узголів’я, до телефона на тумбочці біля ліжка.

Сигналу не було.

Її кригою охопив жах. «Він перерізав дріт».

Вона впустила слухавку й завмерла, прислухаючись, намагаючись почути, що він робитиме далі. Дім порипував під вітром, глушив усі звуки, крім калатання її власного серця.

«Де він? Де він?»

Тоді вона подумала: «Мій мобільний».

Мора поспішила до комода, на якому залишила сумочку. Запустила в неї руки, перерила вміст, шукаючи телефон. Дістала гаманець і ключі, ручки, щітку для волосся. Телефон, де цей клятий телефон?

«В автівці. Я лишила його на передньому сидінні».

Він звуку розбитого скла серце мало не стало.

Це спереду будинку