Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

і звичайним, і все ж це був сон.

Я розвернувся до жінки, яка трималася за мою руку, і спитав її про це.

— Ми бачимо сон, — хрипким голосом підтвердила вона й захихотіла.

— Але як можуть люди й речі навколо нас бути такими справжніми, таким тривимірними?

— Таємниця наміру в другій увазі! — побожно скрикнула вона. — Ті люди навколо такі справжні, що навіть мають думки.

Це було останнім ударом. Я не хотів питати більше ні про що. Хотів забутися в тому сні. Відчутний ривок за руку повернув мене до дійсності. Ми вже дісталися площі. Жінка зупинилася й намагалася всадовити мене на лаву. Я знав, що в мене проблеми, коли опустився на лаву й не відчув її під собою. Мене закрутило. Здавалося, що мене підносить угору. Я впіймав швидкоплинну картину парку, наче дивився на нього згори вниз.

— Ось і все! — скрикнув я. Гадав, що помираю. Висхідне обертання змінилося вироподібним сходженням у пекло.

— Зроби зусилля, нагвалю! — закликав мене жіночий голос. — Не тони. На поверхню, на поверхню. Скористайся своїми техніками сновидіння!

Мій мозок запрацював. Я подумав, що це голос людини, звиклої розмовляти англійською. Також подумав, що для того, аби скористатися техніками сновидіння, я маю знайти відправну точку, щоб забезпечити себе енергією.

— Розплющ очі, — сказав голос. — Розплющ негайно. Скористайся першим, що бачиш, як відправною точкою.

Я зробив надмірне зусилля й розплющив очі. Я побачив дерева й блакитне небо. Був день! У мене вдивлялося розмите обличчя. Але я не міг зосередити очей. Я подумав, що це жінка з церкви дивиться на мене.

— Скористайся моїм обличчям, — промовив голос. Це був знайомий голос, але я не міг ідентифікувати його. — Візьми моє обличчя за основу, потім оглядай усе інше, — продовжував голос.

Мій слух прояснювався, а заразом і мій зір. Я невідривно дивився в обличчя жінки, потім на дерева в парку, на лаву з кованого заліза, на людей, що проходили повз, і знов їй в обличчя.

Попри те, що її обличчя змінювалося щоразу, як я на нього дивився, я став відчувати, що відновив мінімальний контроль над собою. Трохи більше опанувавши власні здібності, я усвідомив, що жінка сидить на лаві, тримаючи мою голову в себе на колінах. І це була не жінка з церкви — це була Керол Тіггз.

— Що ти тут робиш? — видихнув я.

Мій переляк і подив були настільки сильними, що хотілося підстрибнути й втекти, але моє тіло зовсім не підкорялося усвідомленню розумом. Настали болісні миті, в які я відчайдушно, але безуспішно намагався встати. Світ навколо був надто ясний для мене, щоб повірити, ніби я досі сплю, і все ж мій утруднений контроль над рухами наводив на підозру, що це таки сон. До того ж поява Керол Тіггз сталася надто несподівано — не було жодного прецеденту, яким можна було б це пояснити.

Обережно, вольовим зусиллям я спробував змусити себе підвестися, як робив сотні разів у сновидіннях, але нічого не сталося. Якщо колись я і мав потребу в об’єктивності, то саме зараз. З усією обережністю, на яку був здатен, я став оглядати все в полі зору. Спочатку одним оком. Потім повторив увесь процес другим. Узгодженість між картинками, баченими кожним оком, я сприйняв як доказ того, що перебуваю в узгодженій реальності повсякденного життя.

Далі я оглянув Керол. Цієї миті я помітив, що можу рухати руками. Лише нижня частина мого тіла дійсно була паралізована. Я торкнувся обличчя та рук Керол, обійняв її. Вона була з плоті, і я повірив, що це справжня Керол Тіггз. Полегшення було неймовірним, адже на мить у мене зародилася темна підозра, що вона — та, що кидає виклик смерті, замаскована під Керол.

Надзвичайно турботливо Керол допомогла мені сісти на лаву. До того я лежав, розпластавшись горілиць, наполовину на лаві, наполовину на землі. Потім я помітив те, що геть виходило за рамки звичайного. Я був вдягнений у линялі сині «Левайси» та зношені коричневі шкіряні чоботи. Також на мені була куртка «Левайс» і джинсова сорочка.

— Зачекай-но хвилинку, — сказав я Керол. — Глянь на мене! І це мій одяг? Я — це я?

Керол розсміялася й струснула мене за плечі, як завжди робила, щоб продемонструвати свою товариськість, мужність, показати, що вона одна з хлопців.

— Я дивлюся на прекрасного тебе, — промовила вона своїм кумедним натужним фальцетом. — О, массо, хто ще це може бути?

— Як, у біса, я можу носити «Левайси» і чоботи? — не вгамовувався я. — У мене жодних немає.

— Це ти в моєму одязі. Я знайшла тебе голим!

— Коли? Де?

— Біля церкви десь годину тому. Прийшла сюди на площу шукати тебе. Нагваль послав мене перевірити, чи я тебе знайду. Я принесла одяг просто про всяк випадок.

Я сказав їй, що почуваюся страшенно вразливим і збентеженим, що розгулював довкола без одягу.

— Як не дивно, поблизу нікого не було, — запевнила вона мене, але я відчував, що вона каже це, аби просто полегшити мій дискомфорт. Про це свідчила її грайлива усмішка.

— Я, мабуть, провів з орендарем всю останню ніч, може, навіть довше, — сказав я. — Який сьогодні день?

— Не турбуйся про дати, — зі сміхом сказала вона. — Будеш більш зосереджений — порахуєш дні сам.

— Не глузуй з мене, Керол Тіґґз. Який сьогодні день?

Мій голос був хрипкий, без жодних натяків на пустощі, і здавалося, наче він мені не належить.

— Наступний після великої фієсти, — сказала вона й м’яко поплескала мене по плечу. — Ми всі шукаємо тебе з минулої ночі.

— Але що я тут роблю?

— Я відвела тебе до готелю через площу. Не могла тягти тебе аж до дому нагваля. Кілька хвилин тому ти вибіг з кімнати, і ми опинилися тут.

— Чому ти не попросила нагваля про допомогу?

— Бо ця справа стосується лише тебе й мене. Ми маємо вирішити її вдвох.

Це змусило мене замовкнути. Я чудово зрозумів зміст її слів. Я поставив їй ще одне питання, яке не давало мені спокою.

— Що я сказав, коли ти знайшла мене?

— Сказав, що так глибоко й довго перебував у другій увазі, що наразі поводишся не зовсім раціонально. Усе, чого ти хотів, це заснути.

— Коли я втратив контроль над своїми рухами?

— Лише мить тому. Він до тебе повернеться. Сам знаєш, це цілком звичайна річ, коли входиш у другу увагу й дістаєш чималий енергетичний поштовх — втратити контроль над своєю мовою чи над своїми кінцівками.

— І коли це ти перестала шепелявити, Керол?

Я захопив її