Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Двері відчинились, і на порозі — Валя Лискевич.

— Здоров, — буркнув він і хрюкнув. Він має звичку хрюкати. У нього щось у горлі. Молодшого брата зовсім не помітив. Не скидаючи кашкета, одразу проговорив: — Васька, урх! Збирайся!

— Куди?

— Та збирайся, грх... кажу! — він знизує по черзі обома плечима, голову має нахилену вперед.

— Куди? Ну кажи...

— Васька! А ти признайся, грх... Завів я тебе коли в погане місце? Ану признайся, грх... — За кожним разом, як тільки він хрюкне, киває одночасно головою.

— Але я хочу знати куди, — вперся Василь.

— Побачиш... Одягайся... Каєшся ти, що пішов тоді до Настусі? Ні. Закохався ти до неї? Закохався. Ходімо і тепер... грх!.. Не будеш каятись.

Євген сидить на своїй твердій канапі, заклавши ногу на ногу. Тонкі кортові штани тісно облягають його молоді стегна. Він мовчить, і тільки погляд його просить: “Ні. Прошу, прошу... Не йди”. Василь його розуміє.

— Ні, Валентине! Я сьогодні без Євгена не йду...

Щойно тепер той помітив брата.

— Вііін? Та куди з ним? У нього ще молоко на губах...

— Давно воно висохло у тебе, — ображено відповідає Євген.

— Ну, от... Подивись на нього. Він весь у милі... Куди з ним?

— Ні, ні, — твердить Василь своє. — Я без нього ні кроку...

— Василю! Як хоч — йди. Мені з ним також немає ніякої приємности...

— Ні! Сьогодні всі разом. Як йти то йти... А ні — сидимо дома! Кінець. Крапка!

— Ну так бери й його, — погоджується нарешті Валя.

— Ну, Євгене? Йдеш? — звертається Василь до Євгена.

— Ні, не йду! — каже той, але непевно. Василь бачить, що йому хочеться йти.

— Е! Що там... Одягайся! Кінець третини, розпуск, прощання... Йдемо!

Якось зірвались. Вийшли. Гарний темний вечір. Небо чисте. Зорі. Приморозок. Вже на хіднику Валя шепче Василеві:

— Знаєш?.. Приїхав Круп! Вперся і давай, давай Шеремету! Я сюди, я туди — не виходить. Без тебе, отже, не буде випивки, а він продав сьогодні віз пшениці. Уяви! Перед Великоднем... Віз пшениці!..

У Хмелюка в задній півтемній кімнаті справді Круп. На голові у нього сокільська рогатівка. Побачив Василя.

— А, от... Нарешті. Величність! Прошу! — і показав біля себе місце. — А тепер кличте Мотю, — звернувся він до Валі. — І Женька тут? Прекрасно. Ви, Женьку, здорово того... Витягнулись. Голите вуса?

— Ще ні, — соромливо і просто відповів Євген. Розмова точиться по-російськи. Увійшла кругленька Мотя, принесла насамперед пляшку чистої і поставила серед столу.

— П’ять шклянок! — скомандував Круп.

— Будуть, будуть, — сказала Мотя. — Зараз. А що на закуску?

— Тепер піст, — кинув Круп. — Чогось під піст... Огірочки, синя капуста, грибки в маринаді... Щось такого. А найперше — оселедець! З молочком. В маринаді. Зрозуміло? Так, Женю. От ви й виросли. Ну, і що ж далі?

“А мір, как пасмотріш с халодним вніманьєм вакруґ,

Такая пустая і глупая шутка”...

Повірте мені. Я вже давно голю свої вуса, у Косовського воював.

— Я за далі не думаю, — каже Євген.

— І мудро робите, — підхопив Круп. — Один африканський філософ говорить: “Жити і думати — значить не жити. Живе лише те, що співає... Пташки там, всякії павіяни... Навіть жаба в болоті чується краще, ніж Кант, коли він заліз у свої теорії”. Ну от. Чудесно. Так, наливай, Валю! Мотю! Так де ваш брат? — звернувся він до Моті.

— Який брат? Я не маю ніякого брата...

— А от той, високий, худий... Що був за буфетом.

— То мій хазяїн...

— А я думав — брат.

— Чому?

— Бо він протилежність вам. Ви во, — і він показав руками щось округле, — а він во, — і показав свій стек.

— Ну так, Василю... Женю, Валю... Ваше здоровля! — всі підняли чарки і випили.

— Пішло, — сказав Круп. — А я боявся — загрузне. Признаться, місяць не пив. Учився, мов семинарист. Бабка майже повірила, що і з мене вийде дворянин.

Пили. В таких випадках п’ється. Василь і Євген сп’яніли після першої чарки. Тим більше, що ті чарки справді були малими шкляночками. Євгенові очі посоловіли. Василеві також. Міцніше тримався Валентин і то з двох причин: із звички і зі страху не виявитись перед Крупом недосконалим піяком.

— Е, ми вже й не такі види бачили, — казав він.

Василь цього не міг сказати, хоч і йому доводилось. Зрештою, всім доводилось. І Євген тягнув не зле, як на свої шістнадцять років. Він вже роз’їхавсь, то правда, але причиною цього не сама чиста, а... Про це краще тут не згадувати. Він скоро розійшовся, почав говорити, намагався співати своїм гнилим голосом. Його перебивали, але він, наслідуючи студента з “Днів нашей жізні” Андреєва, завивав диким голосом:

— Але ж я хочу співати! Мене розпирає щастя!

— Женю! Співайте, тільки не з нами. Я чув, що коні мають твердіші вуха.

Василь завів розмову з Крупом. До цього, власне, мусіло прийти. Коли Круп бачить перед собою Василя, він мусить говорити. Так і тепер. До всього ще й п’яний. Весь повернувся до Василя, боком до Валентина і боком до Євгена. Лівою рукою він все підливав.

— Ви, Василю, ростете, як з води. Ще вчора ви являли собою не більше не менше як порядного орангутанга. Ви мені вибачте. Я людина проста, як каже моя бабця, фрейліна двора його імператорської величності, — що на язиці, то і на пиці. Я вам шпурляю правду межи очі. Розумієте? От на днях я вступив у одно місце. Якийсь добродій подає мені український журнал, а в нім стаття про Толстого. Я читаю. Мені, зрештою, Толстой ні сват, ані брат. Той лаптєвий апостол може собі бути, чим хоче, мені байдуже. Ханджа, позер, амбітник. Але та каналія в журналі пише, що він не художник. Ви розумієте: оце вам ваші представники культури. І тому мене ніщо сьогодні не дивує. Кажуть, посадили до тюрми якогось там посла до сойму. Той добродій з вусами і в шароварах виліз на бочку і ненькоукраїнським тоном почав громити Польщу. Це серед ярмарку — кругом дядьки, жиди... Наша Ненька-Україна страждає під ярмом, її ляхи душать... Не маємо школи... Ну, знаєте... Яка там та