Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

буде нічого, — перебив Грицько, — все проп’ють! Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра… А тут ще їм і землю й волю дають… На цеп їх, а не на волю!

Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.

— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?…

— Ну, то що? — витріщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?… Хай уже б мені руки тоді повикручували!

— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п’янюга, — то всякого з пантелику зіб’є… Поневолі чоловік стане пити… А як ні за що, — то й украде… Звісно — неволя! — журливо закінчила Христя.

— Яка їм неволя? яка неволя?… Он, пити, бунтувати… то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні… От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься… «Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо… Ходімо — не даймо!..» Цур тобі та пек! — думаю, — та від його… Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся… А він ганя по вигону та скликає на оборону. Як же піймали його, як задали… буде пам’ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений…

Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку.

— Куди ти? вже обід готовий, — каже Христя.

— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.

— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.

XXI. Сон у руку

І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий світлом, — сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи… стоголосе лящання… безпуття скажене… А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір… Три тіні зігнулися під якоюсь вагою — щось несуть на плечах… тікають… зникли в голому садку… Ось блиснула іскорка — і видко… два чоловіки качаються серед двору, борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер… Придивляється Чіпка… «Це ж я… я!..» — скрикує, — а підо мною сторож… то панський сторож… блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами… чутно — кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа… Ось розкриває очі… загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?… Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою… А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей…» Чіпка затіпався, кинувся… «Ox-ox!» — застогнав з протягом, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.

І знову йому верзеться й ввижається… Ніч темна, глупа, — німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п’яні чоловіки, жінки… все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя… Ось — угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі — й освічує п’яне зборище на землі… Чіпка глянув на правий бік… Захиталася темнота, затрусилася… і з неї висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла… Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами — вказують руками на сонне грище… Чіпці здалося, що то дід Улас з матір’ю… Він затремтів увесь, засовався — й одвернувся…

Трохи згодом, з лівого боку, теж захиталася темнота — із неї виплило дві тіні. Одна — товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої — тонка, худа, перегнута втроє, з пером за ухом… Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі, — та й заридали… «Так ось де полягло наше добро, наші гроші!» І, вхопивши одного п’яницю сонного, вони здерли з нього одежину та й уп’ялися в горло зубами… Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла… Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів… Чіпка здригнув — і одвернувся.

Гляне вгору — аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах… «Що це?… Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!..» — молить Чіпка й здіймає догори руки. Тінь затремтіла; ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози… «Що то ти наробив?!. — учувся йому зляканий голос. — Глянь у праву руч!» Чіпка глянув — і сахнувся… Чоловік качався по двору й не по-людськи стогнав… «Що то ти наробив?! — знову докоряв голос зверху. — Глянь у ліву руч!» Чіпка нехотя повернув очі… Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров… «Глянь униз!..» — гуконув голос. Чіпка зирнув… Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі — повиводило з лоба, з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє… «Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. — гукнув голос… — За віщо ж ти чоловіка вбив? За що діток, жінку осиротив?… Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?… Що то ти поробив з тими п’явками людськими?… Що??. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали… А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися в стократ хижішими, прожерливішими… На голодного й холодного, на п’яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба… Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?… Бачиш?… А то — що?… Людей опоїв, горілкою попалив… Каторжний! розбишака!..» Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю… А голос, як буря, носився кругом його — і страшенно викрикував, вигукував: «Що ти наробив, лютий, каторжний?!.» Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатися… А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги… Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного