Читати книгу - "Герої (не)війни"

в івано-франківському виданні «Репортер». Після став редактором сайту. Наче досяг успіхів — збільшив відвідуваність. Але через півроку звільнився.

— Постійно інформаційний потік. Чи відвик від того, чи що, не знаю, но мене оце захарило. Приходиш додому, поїв — і дальше давай копать цей інтернет, що появилося, що там сталося, а може, це поставити на сайт, а може, це. Сайт — це ж 24 години на добу.

Коля вирішив принципово змінити спосіб життя. Його нова робота геть не інтелектуальна.

— Зараз працюю, називається в мене посада «робітник терміналу» — на центральному терміналі «Нової пошти». Грубо кажучи, грузчик. Мені легше, я там зміну відгаратав, а там прийшов додому, маю чистий спокій. Можу відпочити головою, можу піти на вулицю погуляти, щось почитати, можу побавитись, можу подзвонити комусь спокійно і т. д. Та й получилось, що грузчик получає більше, ніж редактор сайту.

А ще Коля, як і більшість ветеранів, підтримує тісні контакти і з вчорашніми побратимами, і з новомобілізованими на фронті. У якийсь із вечорів ми не змогли зустрітися, бо Коля з побратимами повторно відправляли на фронт друга.

— Пішов Віталік, Віталій Астаф’єв, теж від дзвоника до дзвоника він прослужив, з Франківська. Відома людина у вузьких колах, з 128-ї бригади, от відома тим, що душевний дуже чоловік. Йому 45 років, уже дід, онука має. Женився півтора місяця тому. Після 10 років спільного життя, третій раз, нарешті вони дійшли до того, щоб узаконити спільне життя… Може, варто було якось, щоб він їздив по реабілітаціях чи що, не знаю. Воно гризе, розумієш. Ти дзвониш, оце от з четвертої хвилі там пацани сидять, і п’ятої, шостої. Я так більше з четвертою передзвонюсь. Він так само з офіцерами, хлопцями. От воно гризе, гризе. А зараз особливо — бригада заїхала у березні в задницю, вибач, в оці Піски, шахта «Бутовка», Авдєєвка, 93-тю бригаду поміняла. Та й всьо. Це вже літає там. І Віталік каже: «Я тут, а вони там». Кажу йому: «Ми ж в резерві, як буде глобальний кіпіш, нас і так перших візьмуть. Нас же всіх обдзвонили, нагадали, що ми в резерві».

Та й оце ж учора зібрались, трохи попили, поговорили, сказали, хто тут вар’ят. Ілька — дружина — обіжена. Усі кругом обіжені, тільки Віталя довольний, попав у рідну стихію.

Приклад Віталіка непоодинокий. Тисячі людей підписують контракт, бо не здатні адаптуватися до цивільного життя після війни.

— Дзвоню хлопцям — по селах сидять. Бо то багато, багато серед нас таких простих селян, знаєш. Тоже боляче їх слухати. Приїжджають вони туда, починають там їх поїти. Находяться там всякі наливайки — і давай, ти такий герой, давай. Друзі, родичі. Та це ж для села така подія, як я не знаю. Та то і для міста тоже, вся родина починає. Ну, бо це найнебезпечніша штука для тих, хто вертається. Я сам перший отпуск пам’ятаю туманно, бо мене крило і закладав трохи. Є такі, коли не подзвониш, то чую по голосу, що п’яні. Ти йому кажеш: «Давай на роботу кудись, жінка дома, ти ж таке пережив, чоловіче, цінуй, що ти маєш». Нє, тут йому погано. Бо він задзвонив одному, задзвонив другому: «А пам’ятаєш, як ми то, а пам’ятаєш, як ми цей». Та пам’ятаю, чоловіче. Будем ще згадувати все життя. Але нашо ти це… Починаються ці п’янки безконечні. Це ж тоже, напевне, якийсь синдром оцього повернення. Тяжко, інший там без роботи сидить. Десь працював, зараз прикрилася контора, ще щось. Куча народу зараз оце на контракт ідуть з наших. Немає де подітися. За кордон не хочуть. Та й таке.

Справа не тільки у психології, а й у змінах на фізичному рівні.

— Тут просто от такий був зажатий в кулак організм. Ще до сих пір кожні дві години просинаєшся, очі відкриваєш. Не те що там кошмари, а іменно те, що організм заточений, бо тобі треба проснутися. Кожні дві години там хтось мінявся, а я у бліндажі спав. Одні приходили з наряду, зі зміни, з позиції, хлоп — ці прийшли. Це вже значить, що третя ночі. «Що, пацани, там тихо?» — «Та нє, годину тому щось пролетіло». Або: «Що там, холодно?» Інші збираються — ідуть. Потім ще дві годинки кимарнув чи годинку, і вже треба підриватись, бо вже твоя черга. Не привик організм спати довго. Привик тільки, що годинка-дві треба очі відкрити. Так оце намагаємось часто триматись разом, час від часу збираємось. Чи на день народження чийсь, чи просто так, чи 18-го там річниця виходу була, і тоже зібрались, ну, вчора зібрались. Хто ще там, то ще зідзвонюємось. Що там треба, що не треба, щось порадити, не знаю — елементарно. Та й з інших областей тоже хлопці дзвонять. Чи я їм, чи вони мені. Тоже у всіх такий пригнічений стан. Тяжко вертатися, тяжко, не можеш себе найти.

Державних програм реабілітації практично нема. І жоден колишній військовий не довіриться цивільному психологу. Недивно, що вчорашні герої іноді перетворюються на протилежність — агресорів.

— Я був там, а тепер роблю що хочу, — заявив одній журналістці вчорашній військовий, який сьогодні займається нелегальним видобутком бурштину на Рівненщині.

Найлегше адаптуються професійні військові. І просто сильні духом люди.

Майже усі центральні канали зі смаком показали сюжети про відкриття у Києві закладу «Pizza Veterano». Двоє ветеранів війни — Леонід Остальцев і Рафаїл Агаєв — вирішили не чекати подачок від держави, а почати власну справу. Головний на кухні — Рафаїл Агаєв, Раф, давній друг Леоніда Остальцева і «магістр піци». Крім Рафа, на кухні працює десантник з Дніпропетровська Артем Руденко. «Вчився у школі, служив в армії. Мав своє підприємство, трохи працював офіціантом, барменом. На сході був у складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Повернувся додому і поїхав до Києва, шукав житло і роботу. Проходив у військовій формі повз, Льоня покликав до піцерії. Принесли піцу. Подякував. Спитав, чи візьмуть на роботу. Спочатку вакансій не було, але за пару днів зателефонували — робота знайшлася», — така ось коротка історія працевлаштування ветерана у ветеранську піцерію.

Схожа історія у Броварах під Києвом. Ветерани Олег «Алігатор» Тарасов та Олександр Жук відкрили там маленьку кав’ярню під назвою «Білий кролик». Обидва — добровольці 25-го батальйону «Київська Русь». Познайомилися в армії. Коли повернулися до цивільного життя, перед обома постало питання, як жити далі. Олега звільнили з роботи, одразу як він мобілізувався — навесні 2014-го, Сашко сам не схотів повертатись до обов’язків соціолога. Тож ідея відкрити кав’ярню одразу припала до душі обом.

Мабуть, є подібні історії й в інших регіонах, однак вони — радше приємний виняток з неприємних правил, де перемагають алкоголь, жорстокість і відчуття зайвості.

  Післямова

Закінчуємо там, де й почали. На Краснопільському цвинтарі під Дніпропетровськом. З хрестами без імен. Тимчасово не встановлений захисник України №… У вересні 2014-го з окупованої частини Донбасу виїхало три «КамАЗи» з останками тіл загиблих під Іловайськом. Три вантажівки з руками, ногами, тулубами і головами тих, хто ще недавно був чиїмось сином, чоловіком, батьком, другом. Їх посортували, взяли матеріал для ДНК-еспертизи і поховали. Крім Краснопільського цвинтаря, є ще поховання на Кушугумському кладовищі біля Запоріжжя. А ще могили у Старобільську. Невідомі й нікому не потрібні герої. Самотня ворона сидить на пам’ятнику…

У цій книжці немає можливості розповісти про всіх. Сайт Memorybook.org.ua подає 2360 загиблих воїнів