Читати книгу - "Код да Вінчі"

блиснула лише на мить, але Лью вловив її. «Я бачу, що ви брешете. Ви поняття не маєте, де на могилі Ньютона шукати відповідь. Я тут єдиний лицар, в оточенні жалюгідних душ. Я сам розшифрую наріжний камінь».

— На знак довіри, — сказав він, відводячи дуло від Софі, — покладіть сюди наріжний камінь, і ми поговоримо.

Ленґдон зрозумів, що Тібінґ здогадався про його брехню, і знав, що буде далі. «Тільки-но я покладу криптекс, він уб’є нас обох». Він відчував, що зараз думає Софі.

«Роберте, цей чоловік не гідний Грааля. Прошу, не віддавайте криптекс йому в руки. Не має значення, якою ціною».

Кілька хвилин тому Ленґдон прийняв рішення, коли ще стояв біля вікна.

Захистити Софі.

Захистити Грааль.

Спочатку він був готовий просто кричати від безнадії. А потім критичний момент приніс йому ясність бачення. Правда перед твоїми очима, Роберте. Грааль не сміється з тебе. Свята кров кличе до себе гідних.

Він став опускати криптекс, зупинившись за кілька дюймів від кам’яної підлоги.

— Ось так, Роберте, — шепотів Тібінґ, наводячи на нього револьвер, — кладіть його сюди.

Ленґдон звів погляд до неба, до порожнечі склепіння Чептер-Хауза. А потім опустив до револьвера Тібінґа, наведеного прямо на нього.

— Мені дуже шкода, Лью.

Одним блискавичним рухом він випростався, викинув руку вперед і жбурнув криптекс прямо вгору, до височезної стелі.

Лью Тібінґ і сам не помітив, як його палець натиснув на курок, і револьвер вистрелив із неймовірним гуркотом. Ленґдон у цю мить підстрибнув угору, наче злетів, і куля черкнула по підлозі прямо біля його ніг. Одна половина єства Тібінґа лютувала і прагнула ще вистрелити, але друга, могутніша, змусила його підвести очі вгору.

Наріжний камінь!

Здається, час для Тібінґа зупинився, весь світ звузився до наріжного каменя в польоті. Він спостерігав, як той піднявся до найвищої точки… повис на мить у порожнечі, а потім ринувся вниз, усе нижче, до кам’яної підлоги.

Усі мрії й надії Тібінґа стрімко падали на землю. «Він не може розбитися об підлогу! Я маю схопити його!» Тіло Тібінґа підкорилось інстинкту. Він кинув револьвер, рвонувся вперед, і його милиці впали, коли він, простягнувши перед собою пухкі руки з наманікюреними пальцями, схопив наріжний камінь на льоту.

Та не втримавши рівноваги, Тібінґ упав разом із наріжним каменем, який він переможно стискав у руці. Ніщо не пом’якшило його падіння, і витягнуті руки, тримаючи криптекс, з усієї сили вдарилися об підлогу.

Почувся жахливий хрускіт розбитого скла.

Якусь секунду Тібінґ не міг дихати. Лежачи на холодній підлозі, він дивився на мармуровий циліндр у своїх незахищених руках і благав, щоб кислота не витікала з розбитого флакона всередині.

І лише коли в повітрі став поширюватися специфічний запах оцту, від відчув холодну рідину, яка витікала крізь диски на його долоню.

Його охопила дика паніка. Ні! Він уявляв собі папірус, який всередині роз’їдає кислота. «Роберте, ти дурень! Таємницю втрачено! Грааль не знайдуть! Усе знищено». Весь здригаючись, не знаючи, що в нього вийде, Тібінґ намагався роз’єднати половинки циліндра, маючи божевільну надію, що зможе затримати швидкоплинний проблиск історії, поки її не буде знищено назавжди. На його подив, коли він потяг за кінці криптекса, вони легко відокремилися.

Тібінґ умить зазирнув усередину. Там не було нічого, крім мокрих скалок. Ніяких роз’їдених уривків папірусу. Тібінґ закрутив криптекс і глянув на Ленґдона, потім знову на наріжний камінь. Літери більше не стояли випадково. Вони утворювали слово з п’яти літер: APPLE.

— Та куля — яблуко, яке скуштувала Єва, — холоднокровно промовив Ленґдон, — викликавши священний гнів Бога. Первородний гріх. Символ падіння священного жіночого начала. У лоні сім’я в ній лежить, в її рожевім тілі.

Тібінґ відчув, що істина буквально вбиває його своєю болючою гостротою. Та «куля», яка мала бути на могилі Ньютона, — усього лише рожеве яблуко, яке впало згори, вдарило Ньютона по голові й надихнуло на його найбільше відкриття, теорію гравітації. Плід його праці. Рожева плоть із сіменем в утробі!

— Роберте! — Тібінґ захлинався і затинався. — Ви відкрили це! А де ж мапа?

Не моргнувши, Ленґдон засунув руку в нагрудну кишеню свого плаща і обережно вийняв тонкий згорнутий папірус. Він розгорнув сувій буквально за кілька ярдів від того місця, де лежав Тібінґ, і глянув на нього. І на його обличчі з’явилася загадкова усмішка.

«Він знає!» Усім серцем Тібінґ прагнув цього знання. Мрія всього його життя була поряд.

— Скажіть мені, — благав він, — будь ласка! О, Боже! Ще не пізно!

Коли в коридорі, який вів до Чептер-Хауза, пролунав тупіт важких кроків, Ленґдон спокійно скрутив папірус і поклав його назад до кишені.

— Ні! — кричав Тібінґ, марно намагаючись підвестися.

І тут двері відчинилися і влетів Безу Фаш, неначе бик на арену, зі сповненими люттю очима, шукаючи свою мету: Лью Тібінґа, який зараз, безпорадний, лежав на підлозі. Фаш витяг наган з кобури й обернувся до Софі.

— Агенте Неве, я радий, що ви й містер Ленґдон у безпеці.

За Фашем увірвалися британські поліцейські, схопили безпомічного в’язня й одягли на нього наручники.

Софі була приголомшена.

— Як ви знайшли нас?

Фаш вказав на Тібінґа:

— Він показав своє посвідчення особи, коли заходив до абатства. Тільки-но охоронці почули повідомлення поліції, що ми шукаємо його, вони дали нам знати.

— Там, у кишені в Ленґдона, — кричав Тібінґ, як божевільний, — мапа Святого Грааля.

Коли його підняли, щоб винести, він став опиратися і заволав:

— Роберте! Скажіть мені, де його заховано!

Проходячи повз нього, Ленґдон глянув йому прямо у вічі.

— Лише достойні знаходять Грааль. Ви ж самі мене цього вчили.

Розділ 80

Туман упав на парк Кенсінгтон-Гарденс, коли Сайлас пошкандибав у тихий закуток, щоб його ніхто не бачив. Ставши навколішки на мокрій траві, він відчував теплі струмені крові, яка витікала з рани між його ребер.

У густому тумані йому здалося, ніби він на небі. Піднявши в молитві свої закривавлені руки, він дивився, як краплі дощу пестять його пальці, відмиваючи їх знову добіла. Дощ став битися дужче об його спину і плечі, і йому здалося, ніби все тіло потроху зникає в імлі.

«Я привид».

Біля нього прошумів вітерець, принісши вологий земляний дух новго життя. Кожною клітиною свого пораненого тіла Сайлас молився. Він молив прощення. Молив милосердя. І перш за все він молився за свого наставника, єпископа Арінґаросу, щоб Господь не забирав його раніше, ніж прийде час: «Йому ще треба стільки всього зробити на землі».

Туман клубочився