Читати книгу - "Життя і мета собаки"

хоча, коли я зайшов до повітки, осла там не було — тільки його запах. Особливо сильним його дух був у причепі.

— То був печальний день, коли нашого Джаспера треба було відвезти… Але ж він і довге життя прожив. Сорок чотири роки — це дуже багато для маленького віслючка.

Я відчув, що Ітанові сумно, тому ткнувся носом йому в руку. Він подивився на мене відсутнім поглядом, його думки були зайняті чимось іншим. Мій хлопчик востаннє погладив Троя й пішов назад у хату.

За кілька годин, коли я нюшкував у дворі, чекаючи, поки Ітан вийде погратися, до будинку під’їхала велика машина. Щойно вона зупинилася, як я її впізнав: це вона тоді приїжджала до собачого парку, а той чоловік, що зіскочив з переднього сидіння, — це поліцейський, якого я почув, коли він зазирав під кущі з палицею з петлею (тепер він витяг її з кузова).

— Вам не треба цього робити! — крикнув Ітан, виходячи з дому. Я відвернувся від чоловіка й, махаючи хвостом, побіг до мого хлопчика. — Він дуже дружній.

— Приблудився цієї ночі? — спитав поліцейський.

— Так. От погляньте, як у бідолахи ребра стирчать. А видно ж, що він породистий, просто про нього хтось погано піклувався.

— Нам розповідали про симпатичного лабрадора, який бігав сам у міському парку. Цікаво, може, це той самий? — сказав поліцейський.

— Навіть не знаю… Далеченько, — із сумнівом промовив Ітан.

Чоловік відкрив клітку в кузові.

— Ви думаєте, він просто туди зайде? У мене немає охоти за ним ганятися…

— Слухай, песику. Сюди. Залазь, добре? От сюди.

Ітан поплескав по підлозі відкритої клітки. Якусь мить я із цікавістю на нього дивився, а потім злегка підстрибнув і заскочив у клітку. Якщо цього хоче мій хлопчик, то цього хочу і я. Я будь-що зроблю для Ітана.

— Я на це зважу, — сказав поліцейський і зачинив двері.

— І що буде тепер? — спитав Ітан.

— О, такого собаку, гадаю, швидко хтось собі додому забере.

— Ну… а вони мені зателефонують, дадуть знати? Він такий хороший, я б хотів пересвідчитися, що в нього все добре.

— Не знаю. Вам треба зателефонувати в притулок і попросити, щоб повідомили. Моя робота — тільки його забрати.

— Ну, то я так і зроблю.

Поліцейський і мій хлопчик потиснули одне одному руки. Ітан підійшов до клітки, а поліцейський тим часом пішов наперед. Я притулився до ґрат носом, тягнучись до Ітана та вдихаючи його запах.

— Ти там будь молодцем, друже, — лагідно сказав Ітан. — Тобі потрібен хороший дім із діточками, щоб було з ким погратися. А я що? Просто старий дід…

Коли ми рушили, я був просто вражений. Ітан так і стояв там, дивився, як ми їдемо. Я не втримався і розгавкався. Я гавкав і гавкав — і коли ми проїжджали будинок Ганни, і потім…

Ця нова подія мене приголомшила і глибоко засмутила. Чому мене забирають від Ітана? Це він мене відправляє геть? Чи побачу я його знову? Я хочу бути з моїм хлопчиком!

Мене забрали до якогось будинку, де було багато собак, і деякі з них цілий день гавкали від страху. Я сидів у клітці сам-один, і не минуло й дня, як у мене з’явився пластиковий конус і знайомий біль у пахвині. Це тому я опинився тут? Ну коли ж приїде Ітан і забере мене додому?

Щоразу, коли хтось проходив повз мою клітку, я зривався на лапи. Чи не хлопчик це? Минали дні, інколи від досади я гавкав або вив, долучаючись до невпинного хору, що відлунював у цих стінах. Де ж Ітан? Де мій хлопчик?

Люди, які годували мене й доглядали, поводилися зі мною лагідно та були добрі. Маю визнати, що я так шалено скучив за турботою, що, тільки-но хтось відчиняв клітку, я завжди підставляв голову, щоб мене погладили. Коли мене прийшла навідати в маленькій кімнаті сім’я з трьома дівчатками, я залазив їм на коліна, качався на спині — так мені хотілося, щоб мене торкалися людські руки.

— Можна, ми його візьмемо, татку? — спитала одна з дівчат. Діти мені були настільки раді, що я аж качався по підлозі від задоволення.

— Він чорний, як вугілля, — зауважила мати.

— Вуглик… — сказав батько. Він узяв мене за голову, подивився на мої зуби, підняв мою одну, другу передні лапи. Я знав, що це означає. Мене так уже оглядали. У моєму животі наростав холодний страх. Ні! Я не можу піти додому до цих людей. Я — собака мого хлопчика!

— Вуглику, Вуглику! — вигукували дівчатка. Я байдуже на них дивився. Їхній захват мене більше не тішив.

— Ходімо обідати, — сказав чоловік.

— Ну, татусю!

— А як поїмо, повернемося і візьмемо Вуглика з собою в машину, — закінчив він.

— Ура-а-а!

Я добре почув про машину, але мені стало легше, коли після довгих обіймів діточок сім’я усе ж пішла геть. Я повернувся до клітки й ліг спати, трохи заінтригований. Я згадав, що, коли ми з Майєю ходили до школи, моя робота полягала в тому, щоб сидіти й давати дітям себе погладити. Може, тут теж щось таке? Діти приходитимуть до мене…

Я не заперечував. Головне, що я помилився і сім’я прийшла сюди не для того, щоб забрати мене із собою. Я дочекаюся мого хлопчика. Собаці годі зрозуміти, для чого люди щось роблять, тож я не міг уторопати, чому нас розділили. Проте я вірив в одне: настане час й Ітан мене знайде.

— Добрі новини, дружку, тепер ти маєш новий дім, — сказала жінка, яка мене годувала, принісши миску свіжої води. — Скоро вони повернуться, і ти поїдеш звідси назавжди. Я знала, ти тут недовго просидиш.

Я помахав хвостом, дав їй почухати мене за вухами, лизнув їй руку, розділяючи її радість. «Так, — подумав я у відповідь на її настрій. — Я й далі буду тут!»

— Я зателефоную чоловікові, який тебе сюди відправив. Він буде радий, що ми знайшли тобі гарну сім’ю.

Коли вона пішла, я трохи покрутився на місці й влігся спати, продовжуючи терпляче чекати на мого хлопчика.

Минуло з півгодини — і я раптом сів, не до кінця ще прокинувшись. До мене долинув чоловічий голос, він був сердитий.

Ітан!

Я гавкнув.

— Мій пес… мій